У карнавалі історії. Свідчення

Методи і тривалість (півтора року) лікування, а також умови, в яких воно проводиться, свідчать про те, що тут йдеться не про професійну помилку, що не карається кримінально. Йдеться про умисне руйнування фізичного і психічного здоров’я Л. І. Плюща посиленими дозами медичних препаратів упродовж тривалого часу в антисанітарних умовах.

За час перебування в лікарні у мого чоловіка з’явились болі в шлунку і в серці; введення препаратів не раз викликало у нього набряки і пригнічений психічний стан. Здоров’я його руйнується, життя під загрозою.

Неодноразово я закликала до гуманності й милосердя. Але у відповідь не було навіть і краплини співчуття. Тепер я покладаюсь на Ваше негайне втручання.

20 грудня 1974 р.

   Житникова

Одночасно з цим я звернулась у міжнародні асоціації юристів й асоціацію лікарів-психіатрів:

…Я звертаюсь саме до цих організацій, бо йдеться зараз не про захист прав людини, а про цілком конкретні порушення прийнятих у всьому цивілізованому світі (також і в Радянському Союзі) законів, що стосуються юрисдикції й охорони здоров’я.

Я не сумніваюся в тому, що і в Радянському Союзі є адвокати, які могли б представляти у суді мої інтереси, як це буває у тих випадках, коли вони захищають інтереси приватної особи в її конфлікті з державною установою. Є і чесні лікарі-психіатри, які розуміють усю абсурдність діагнозу і всю злочинність так званого «лікування». Але ті державні організації, які я звинувачую — поза межами досяжності звичайних громадських інституцій. Це закритий світ, до якого ні достукатись, ні докричатись не можна. І лише тому я звертаюсь до міжнародної громадськості і міжнародних організацій.

Моя мета — здійснення законного права на еміграцію всієї моєї родини.

Еміграція, як було офіційно проголошено відповідальним працівником Київського міського ВВІРу, можлива тільки тоді, якщо (і коли) Леонід Іванович Плющ буде на волі. Але на волі він може опинитись тільки тоді, якщо його визнають здоровим (або таким, що одужав).

Таким чином, все знову зводиться до подій у Дніпропетровську.

Про те, що стан Леоніда Івановича різко погіршився, я роблю висновки з того, що за мною знов почали неприховано й цілодобово стежити. Це почалося одночасно з тим, коли мені відмовили у черговому побаченні.

Отже, мене хочуть залякати, розуміючи, які висновки я зроблю з відмови на побачення. Мене хочуть примусити мовчати. Цим органи КДБ прямо визнають тяжкий стан Леоніда Івановича Плюща, і весь мій попередній досвід це підтверджує.

Я опинилась у становищі, в якому всі мої дії впираються в дії MB, бо й ВВІР, і спецпсихлікарня закріплені за цим відомством.

Я хочу розірвати це зачароване коло. Я прошу про допомогу. Я з усією відповідальністю заявляю, що йдеться про людське життя.

   Житникова

Невдовзі надійшла і «відповідь».

Знову через «посередника». Від імені заступника Андропова мені запропонували зайнятись оформленням опікунства — мовляв, тоді можна буде і говорити про виписку. Конкретнішу відповідь обіцяли дати з дня на день. Іноді навіть йшлося про те, що Льоню, можливо, випустять у кінці січня. «Можливо» звучало навіть як «майже напевно».

І хоча інстанція, яка це обіцяла, називалась дуже поважно, я знала, що вони щось відтягують, готують пастку. Як з’ясувалось згодом, коли ми вже були тут, на Заході, треба було тільки відтягнути час: виявляється, якимось «сотим» пунктом у переговорах Брежнєва з Фордом у Владивостоці було й питання про Льоню. Форд щасливо поїхав назад, знову було «скріплено» дружбу між американським і радянським народом, і все залишилось, як і було.

Я все-таки вирішила послухатись поради «доброзичливця» з КДБ і спробувати оформити опікунство. Та виявилось, що це не так просто.

Голові

Дарницького райвиконкому м. Києва

ЗАЯВА

Я забираю назад свою попередню заяву у Дарницький райвиконком з проханням про опіку над моїм чоловіком Плющем Леонідом Івановичем, що на даний час перебуває у спецпсихлікарні (м. Дніпропетровськ, п/я ЯЕ 308/РБ).