У карнавалі історії. Свідчення

Причина відмови: оскільки опікунство означає визнання наявності психічного захворювання у підопічного, я відмовляюсь від опікунства, оскільки не визнавала, не визнаю і ніколи не визнаю, що мій чоловік — душевнохворий, не погоджувалась, не погоджуюсь і не погоджусь ніколи з поставленим йому діагнозом.

16.1.75 р.

   Житникова

Мені пояснили процедуру оформлення: я повинна сама подати в суд заяву про те, що визнаю свого чоловіка за хворого і прошу передати мені його під опіку. Але й це не вирішувало питання, оскільки мою заяву могли прийняти, визнати його на цій підставі за божевільного, і одночасно не передати мені під опіку. Підстави для цього були: моя «політична неблагонадійність» і «ледарство».

УРИВОК ЗІ СТАТТІ Т. ХОДОРОВИЧ І Ю. ОРЛОВА

«З Леоніда Плюща роблять божевільного. Навіщо?»

… Півгодинне побачення 10 лютого 1975 року. (Побачення дозволили, незважаючи на те, що оголошено карантин. Що б це мало значити?)

Заводять Леоніда Плюща. Обличчя набрякле, з червоними плямами, очевидно, це сліди того, що він тільки-но перехворів на бешихове запалення. Але не це найголовніше.

Найголовніше нове і воно лякає, — порожні очі, що нічого не висловлюють: безглуздий, позбавлений інтелекту погляд; цілковита відсутність емоцій; байдужість і млявість. Навіть коли побачив дружину, погаслі очі не пожвавішали, вираз обличчя не став осмисленим.

Плющ мовчить, нічого не розповідає, ні про що не питає, навіть про дітей.

— Ти погано себе почуваєш?

— Все добре.

— У тебе болить серце?

— Все добре.

— Температура?

— Все добре.

Це не він! Це — психічно хвора людина. Чи це зворотній процес? Чи стане він таким, як колись?

З коротких відповідей — і тільки на прямо поставлені запитання — дружині вдається дізнатись таке:

Леонід Плющ, як і раніше, перебуває в тій самій палаті, серед буйних божевільних. Не гуляє — холодно, взагалі не хочеться, «важко це все». Читати не може, писати листи також. Увесь час лежить, багато спить. Двічі на день приймає по три таблетки якогось препарату.

Ось і все.

Після побачення відбулась розмова Т. Житникової з головним лікарем Прусом.

— У зв’язку з погіршенням психічного стану Вашого чоловіка ми перевели його в палату під наглядом.

— У чому виявляється це погіршення?

— Ви ж самі скаржитесь, що не отримуєте від нього листів. Він не хоче писати — це і є симптом погіршення. І ще млявість. Ви ж самі щойно в цьому переконались.

(Так ось чому дали побачення навіть під час карантину!)

— Але ж такий стан у нього починається тільки після введення лікарських препаратів! І, крім того, хіба «мляву» людину треба класти разом з агресивними хворими?

— Ми не зобов’язані звітувати Вам про свої дії, лікування, діагноз: у нас інструкція.

Вдома Т. І. Житникову чекала відповідь від заступника начальника медвідділу Міністерства внутрішніх справ СРСР Попова:

«Повідомляємо Вам, що психічне здоров’я Вашого чоловіка справді дещо погіршилось. У зв’язку з цим його було покладено в палату під наглядом (а не камеру, як Ви її назвали). Перебування в цій палаті ніякої небезпеки для його життя і здоров’я не становить. Лікування його здійснюється за медичними показниками. Дози лікарських препаратів йому призначаються з урахуванням його психічного і соматичного стану і не можуть викликати будь-якого погіршення його здоров’я. Відомості про його здоров’я Ви регулярно отримуєте у розмові з лікарями і на побаченнях».

… І знову пишу листи, пишу сама, пишуть друзі, звертається до всього світу Сахаров.

Реакція однозначна — шантаж.