У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Отож, якщо треба було зробити якусь засідку, "викурити" німців, мадярів або більшовицьких партизанів, це завдання припадало нам, або сотні Бурлаки. Ми також часто ходили на "роздобеньки" одностроїв, взуття, зброї. Відбувалося це досить просто: ми робили засідку на німецький, мадярський чи словацький відділ, роззброювали та забирали мундири, залишаючи вояків у білизні. Німці, коли бачили, що це відділи УПА, а не більшовики, без великого спротиву віддавали однострої, чоботи і зброю. Вони знали, що ми їх відпустимо живими. Траплялося іноді, що наша чота роззброювала ціпі ворожі курені. Але бувало й таке, що нам доводилося вертатися з виправ без жадних трофеїв, бо наші "трофеї" пронюхували, що ми зближаємось, і втікали. Між іншим, мадярська армія, покидаючи наші землі, хапала і тягнула з собою усе, що тільки вдалося, головно худобу.

На збірці курінний Рен дав наказ нашій сотні йти в терен. Ми, звичайно, дуже зраділи і негайно взялися порядкувати свої речі до відмаршу. Вояки з інших сотень заздрили нам, що мусять залишатися в таборі й відбувати безконечні вправи - безліч разів на день "бігом марш", "долів", "встань", "скачи" і т. д.

Кілька годин пізніше сотенний зголосив курінному відхід і ми відмаршували трійками, весело співаючи. Нашим першим завданням було, вдаючи більшовицьких партизанів, перебрати від словацьких частин, що стояли на кордоні, зброю, яку вони радо віддавали більшовикам, а самі йшли додому.

Далеко за табором ми перейшли з маршової колони в стрілецький ряд і так пройшли через Ступосяни до села Дверник. У Двернику заночували. В селі було багато стрільців УПА. Можна було стрінути і старшин з командування УПА та видатних осіб з ОУН і УГВР. У селі ходила чутка, що вони відбувають важливі конференції і наради.

Наступного дня, через села Насічне і Наринське ми помаршували до Ветлини. Це одне з більших верховинських сіл і нам забрало півдня, щоб перейти його та прибути до Смереку, що майже сполучається з Ветлиною. По дорозі селяни підгодовували нас, і ми користали з кожної нагоди, щоб трохи поїсти після напівголодного життя в таборі.

Тим часом від курінного Рена прийшли зв'язкові з вісткою, що на пропозицію мадярського штабу, Головне Командування УПА уклало з ним договір, на підставі якого наші відділи повинні пропускати мадярські частини, які відходили з нашої території до своєї країни. В заміну за це вони зобов'язались не грабувати українське населення і доставляти нам зброю та полонених українців з Червоної Армії. Зразу після підписання договору до сіл Дверничок, Дверник, Лютовиська та інших почали прибувати вантажні авта з амуніцією, кулеметами, рушницями та іншою зброєю, здебільша радянської продукції. Один такий транспорт наша сотня перебрала у Ступосянах. Там було й кілька гарматок.

При кінці першого тижня вересня ми перейшли з Смереку до Струбовиськ і відбувши, як і в інших селах, віче з селянами, переночували і вранці вирушили через Приспіл і Криве у напрямі містечка Тісна, бо сотенний Веселий заплянував перемаршувати через Тісну, щоб продемонструвати польському населенню нашу силу. Щоб не йти через село Довжиця, ми перейшли через високу гору на схід від міста. В сотні були хлопці з Тісної, які добре знали терен. Вузькою лісовою доріжкою ми дійшли до потоку, що впадає до річки Солинка, яка перепливає через Тісну. Ліс кінчався і починалися поля, потім городи і перші хати Тісної.

Вийшовши на дорогу, ми йшли шахівницею у відступі по п'ять метрів між стрільцями. Наша чота маршувала як переднє забезпечення на сто метрів попереду, а наш рій, як стежа, йшов на сто метрів перед переднім забезпеченням із трьома розвідчиками ще на сто метрів перед нами. Ми добре розглядалися на всі боки. Було досить маркітно, але ми трималися виструнчені і горді. Мешканці повиходили з хат і щиро вітали нас. Жінки обдаровували харчами, чоловіки цигарками, та перестерігали перед німцями. Малі хлопці бігли юрбою за нами, намагаючись дотримати нам кроку. Напроти нас над'їхав поліцист з цього села і запитав про нашого командира. Ми спрямували його до заду, він поговорив з чотовим, потім з сотенним. Мабуть хотів переконатися чи ми справді відділ УПА, бо могли підшитися під нашу назву й більшовицькі партизани.

У селі Зубряче ми затримались на відпочинок. Тут нас радісно вітали і вгощали чим могли. Ніч перебули ми в селах Манів і Щербанівка, а вранці помаршували до Бальниці.

В селі наша розвідка, видаючи себе за більшовицьких партизанів, відбула переговори з словацькою частиною про передачу зброї для нашого відділу. Справа пішла гладко. Словацькі старшини обіцяли залишити зброю своєї частини в окопах, замаскувавши її землею і хмизом. Словаки нарікали на німців, хвалили "русов" і заявляли нашим стрільцям, що "єсме братні народ".

В селі дівчата зварили нам обід і випрали білизну. Перевели ми там також віче, на якому сотенний закликав селян допомагати нам визбирувати зброю. З такими закликами наша сотня зверталася до селян і в інших селах.