У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

З Журавина ми пішли наступного дня далі на схід. У селі Боберка ми перейшли річку Рика і дійшли до Дністрика Дубового. Тут наша сотня поділилася - чоти Крилача і Кудияра пішли до Вовча, а дві інші з сотенним до села Шандровець.

У горішньому кінці Вовча квартирувало багато мадярів. Не довіряючи їм, ми перейшли Дністер, який ділить село, і заквартирували в другому кінці Вовча. З нами був відділ польової жандармерії.

Наступного дня раненько ми пішли до села Розлуч, де на нас чекали зв'язкові. Вони провели нас лісами повз села Жукотин, Бережок і Смеречка до села Гвоздець. Мадяри тікали стрімголов. Ми не довіряли їм, тому старалися не зустрічатися з ними і маршували лісами та полями. За Дністром була вже фронтова лінія. Обминаючи села Млини і Стрілки, ми зайшли до Тисовиці. Тут не було мадярів, а селяни сказали нам, що за горою, в Лінині Великій і в Лаврові, є вже більшовики. Ліси тут досить великі і, якби було треба, ми могли б пересидіти в горах Пальчинських і Головні аж поки не перейде головна частина радянського війська. Фронт не тримався однієї лінії, бо мадяри його залишали, де попало, а радянське військо систематично посувалося вперед. Зв'язкові повідомили нас, що більшовики загородили нам дорогу і ми не зможемо добитися до призначеного місця, бо це ще кілька сіл далі.

Тоді наш рій пішов до села Лінин Великий на розвідку. Його населення було свідоме і добре зорганізоване, і наш рій повернувся з розвідки з цікавими новинами. Ми бачили червоноармійців у селі та навіть привели з собою "полонених" - радянських вояків, що втекли з Червоної Армії і шукали зв'язку з УПА. Місцеві хлопці передали їх нашій розвідці. "Дезертири" походили з Золочівщини і оповідали, що на фронтах гине багато наших хлопців, що їх більшовики свідомо женуть невишколених у бій на найбільш небезпечні становища. На полі бою комісари дострілюють ранених, щоб "не мучилися". Таких комісарів багато гине від куль радянських вояків і стріляють у них навіть ранені, не бажаючи загинути з їхніх рук. Розповідали також, що Америка дуже допомагає більшовикам - дає одяг, взуття, авта, зброю і харчі.

З села Тисовиця ми швидкою ходою завернули назад до нашої сотні, бо не були певні, чи в такому замішанні на фронтовій лінії, зможемо її знайти. Радянська артилерія обстрілювала наші ліси й околиці, а танки, що вже були попереду нас, обстрілювали дорогу з Старого Самбора на Турку. Ми наздогнали сотню перед селом Яблінка Нижня.

РОЗДІЛ 4

Маршуючи вночі ми зустріли іншу сотню нашого куреня, яка одержала доручення встановити зв'язок з нами. Від неї ми довідалися, що 20 вересня наші курені з усім обозом залишили Букове Бердо. Більшовицькі моторизовані з'єднання прорвалися через фронт в околиці Сянока і кілька радянських танків під'їхали до сіл поблизу Букового Берда. Їх помітили наші стрільці у Ступосянах. Вони заалярмували табір, і три курені та дві чоти з сотні Чорного поквапно відійшли на схід. По другій стороні фронту залишилися дві інші чоти Чорного. Ми ще довідалися, що коло Лютовиськ відбувся великий бій німців з радянським військом.

В селі Бориня ми зустрілися з відділами Рена, Байди і Євгена. Сотенний зголосив курінному прихід сотні і почав давати звіт, але курінний Рен тільки махнув рукою і сказав, що нема часу говорити, бо більшовики наступають нам на п'яти і треба якнайскорше дістатися в Майданські ліси і там пробувати прорватися через лінію фронту в більшовицьке запілля. Після спільного переходу фронту, сотні мали діяти окремо в різних теренах.

Поспішним маршем ми пішли на південь; минули села Висоцько Нижнє, Копчин, Висоцько Вижнє, Матьків, Мохнате Долішнє, Сморже, Феліцієнталь й Аннаберґ.

Військо було втомлене і радо зупинилося б, але треба було обходитися без відпочинку. По дорозі наша сотня одержала свій приділ "залізних порцій", що їх роздано стрільцям по роях. Такі порції інші сотні дістали ще на Буковому Берді.

По селах ми майже не затримувалися. Незабаром гарматні набої розривалися вже недалеко поза нами.

На дорогах ми бачили поперевертані авта, вози, мотоциклі, ровери і навіть ранених вояків, здебільша з мадярських з'єднань. Ранені просили помочі, але мадяри, не зважаючи, що це свої, залишали їх і втікали полями до свого кордону.

Наші стрільці збирали зброю, амуніцію з авт і возів та всяке інше. Найбільше шукали ми за брезентовими палатками, бо вони були дуже потрібні проти дощів.

Стрільці одержали суворий наказ не рухати "залізних порцій". Ці порції були добре спаковані в полотно і щільно зашиті: сушена риба, сухарі, м'ясні консерви, трохи сушених овочів і горох. З нашим обозом ми гнали багато худоби, здебільша волів і на тачанках везли законсервоване м'ясо в бочках. У балці було понад 200 коней, деякі запряжені в тачанки, а інших уживали командири. Наша валка тягнулася кілька кілометрів. Усіх вояків було біля дві і пів тисячі.