У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Тут було спокійно. Вночі, мабуть 16 листопада, ми перейшли Дністер коло села Вовче і стали табором під лісом. А кілька годин пізніше стежі повідомили, що до села прийшов відділ енкаведистів. Тоді ми лісами подалися в бік Дубового Дністрика. Тому що ліс там кінчався і починався відкритий терен, ми просиділи цілий день у високих корчах. Як тільки смерклося, ми перебігли поля і пішли повз село Лімна на гору Ломнянську Маґуру.

Маршуючи горами цілу ніч, на світанку наше переднє забезпечення підійшло до крайніх хат Грозьової. Це велике село, одне з найсвідоміших на Бойківщині, мало дуже добре зорганізовану самооборону. Сотенний, чотові і члени місцевої боївки оглянули терен і позначили місця для евентуальної оборони. У Грозьовій ми перебули два тижні; підхарчувалися, відпочили, а я навіть підлікував свої ноги.

Як це не дивно, а врятувала мої ноги проста стара селянка, в хаті якої ми квартирували. Побачивши мої ноги, червоні, опухлі до самих колін та з глибокими ранами, вона похитала головою і авторитетно заявила, що це рожа, яку я застудив, і, не питаючись моєї згоди, взялася мене лікувати. Обвинула ноги червоною ганчіркою, наскубала з кодильниці клоччя, поклала його поверх ганчірки, щось пошептала і виглянула у вікно.

— Ні, — каже — мусимо сину почекати аж сонце сховається за гору.

Не міг я второпати, що спільного мають мої хворі ноги із заходом сонця, але не перечив господині. А як сонечко сховалося за гору, стара взяла тріску, пішла з нею до печі, де вогонь ніколи не вигасав, запалила її, та бурмочучи щось під носом, підпалила клоччя на нозі. Таке лікування вона повторяла кожного дня, а то й кілька разів на день, а потім змащувала рани якоюсь мастю. І на велике здивування нашого санітара, медика за освітою, опух почав незабаром зникати, а рани присихати.

На другий чи четвертий день нашого постою у Грозьовій, до сотенного Веселого прибув стрілець Калина з сотні Байди з естафетою від курінного Рена. В наказі стояло, щоб наша сотня ще цієї ночі відмаршувала до села Скородне. Був поданий докладний маршрут, а навіть визначені хати, в яких ми повинні заквартирувати. Аж таких докладних інструкцій курінний Рен ніколи не давав, і тому естафета викликала у сотенного недовір'я. Порівнявши її із зразком письма курінного Рена він побачив, що вона написана іншою рукою. Він наказав заарештувати Калину і вислав негайно зв'язкових до Байди і Бурлаки.

Курінний Рен, який перебував тоді з сотнею Бурлаки, наказав їй змінити місце постою, а сам на коні примчав до нас. Приїхав також сотенний Байда, який вже з минулої ночі шукав по околиці стрільця Калину, що пропав із стійки.

Та коли старшини наказали привести Калину на переслухання, виявилося, що він втік. Його замкнули до льоху. Стійка стояла при дверях, а він викопав яму під протилежною стіною.

Про провокацію повідомлено усі сотні, а за втікачем вислано кілька роїв. Перешукано, всі навколишні села, але без успіху. І коли вже всі погодилися з думкою, що Калині пощастило добратися до Бандрова, де стояли енкаведисти, одна наша боївка випадково попала на його слід. В одному селі вона наткнулася на кількох дезертирів з Червоної Армії і від них довідалася, що якийсь вояк у німецькому мундирі хотів набути у них однострій і автомат.

Наша боївка кинулася в погоню за підозрілим вояком. Недалеко Бандрова вона наскочила на нього саме тоді, коли він вимагав від якогось селянина, щоб той дав йому зброю. На запити боївки він не хотів відповідати і його відставили до однієї з наших сотень.

Сотенний Байда пізнав дезертира Калину. На допиті він признався, що здезертирував і виявив енкаведистам плян нашого переходу на Лемківщину. Щоб втягнути нас у засідку, енкаведисти написали естафету і доручили Калині передати її котрійсь із сотень.

Польовий суд засудив зрадника до кари смерти.

РОЗДІЛ 6

Стояли останні дні листопада. Мороз дужчав з дня на день і часто падав сніг. Ми сиділи в теплих хатах, серед привітних господарів, і зовсім не хотіли думати про мороз, вітер і сніговію, що бушували за вікном.

Та ось одного такого морозного ранку прийшов наказ готуватися в дорогу. Перед нами стелився шлях через Сян на Закерзоння. Дорога дуже небезпечна, бо більшовики добре берегли Сян. Їхні застави стояли по обох боках ріки, а стежі безупинно перевіряли терен.

Була мабуть третя година по полудні. Від півночі віяв різкий вітер і під ногами скрипів сніг. Збірка. Ми стояли лавами наче привиди в одягах з білого полотна. З наших уст ішла щира молитва до Бога. Селяни оточили нас і молилися разом з нами. А як на небо викотився блідий місяць, ми попрощалися з гостинною Грозьовою і попрямували на захід попід гору Маґуру.

Перейшовши Жуківські ліси, ми зупинилися в селі Бистре. Ми думали перебути в ньому цілий день, але, як тільки пообідали, до села зайшли більшовики, і ми заховалися в смеречаний молодняк за селом та чекали, які відомості принесе розвідка.