У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Падав густий, лапатий сніг. Стрільці залізли під смеречини, інші накрилися брезентами, і так дехто навіть задрімав. Заснув і я. Не знаю чи довго спав чи ні, але коли виліз з-під палатки і поглянув сюди-туди, затремтів з переляку. Навколо мене нікого не було. Кругом лише горби снігу.

- Боже! Вони всі відійшли, забувши за мене!

Я в паніці кинувся перед себе, і тут один горб заворушився, а з-під нього показалася голова стрільця. Я з радости почав бігати від горба до горба, а вони від мого дотику перемінялися в моїх товаришів.

До Бистрого ми вже не верталися, бо в селі заквартирували відділи енкаведистів і стрибків. Ми пішли далі в бік якогось невеличкого сільця серед лісу. А тому що розвідка повідомила, що в околиці Лютовиськ, під лісом коло села Скородне, засів інший відділ енкаведистів, то ми в гострому поготівлі пересиділи на лісовому хуторі аж до полудня наступного дня.

Далі ми йшли не зупиняючись. Вдень, як правило, ми йшли лісами, лише вночі полями і польовими дорогами. Жандармерія просувалася кілька кілометрів перед сотнею. Вона заходила також до сіл і збирала інформації від місцевих розвідок, які діяли бездоганно. Вони знали про все і ніякий рух ворога не минав їх уваги. Для відпочинку ми використовували тільки ті моменти, коли сотня затримувалася, щоб передня охорона могла перевірити терен. Тоді стрільці падали на замерзлу землю, не зважаючи на те, що від форсовного маршу сорочки часто на них були мокрі. Із землі їх щоразу піднімав своїм криком, а то і палицею наш бунчужний.

До Сяну ми прийшли пізно вночі. Місцеві хлопці, які знали цей терен, сказали нам, що ми в околиці села Хміль. На нас вже чекала тут наша жандармерія і спецгрупа.

Нам наказано затриматись на узліссі і чекати на вози для переправи через Сян. Чекали ми якусь годину, може більше. Було дуже зимно, дув сильний дітер і наші сорочки, мокрі від форсовного маршу, замерзали на плечах; щоб загрітися ми бігали, стрибали і виводили різні "хороводи з фігурами".

Коли селяни приїхали з возами, ми скоро навантажили наше добро і без жадних перешкод переїхали на другий берег річки. Хоч Сян не дуже глибокий, ми мабуть добре перемокли б, якби нам довелося переходити вбрід.

Не затримуючись, ми попрямували через стрімку гору Дверник (1004 м.) у напрямі на село Руське. До села ми одначе не заходили, бо там квартирували енкаведисти. Також, як донесла нам розвідка, в селі Двернику квартирувало понад двісті енкаведистів, в селі Протісне - сто п'ятдесят, у Затварниці - двісті, у Волковій - ще більше, а крім того там була ще польська міліція; в Балигороді було шістсот і приблизно стільки ж у Тісній. В цій околиці були вже відділи польської армії, а за Сяном багато радянських прикордонників. Поляки дуже розпаношилися і знущалися, як і де могли, погрожуючи, що як тільки скінчать організувати свою армію і поліцію, то виріжуть усіх українців.

Ми розтаборилися в лісі на горі. Вітер був дуже сильний, і холоднеча була неймовірна. Ми були потомлені і не виспані після цілонічного маршу, але спати ніхто не міг. Вогнів розкладати нам не дозволено. Щоб цілком не задубіти від зимна, ми тупцювали між смереками, але холод паралізував нас усе більше й більше. Тільки за кілька годин, коли верхи гір зайшли мрякою, нам дозволено розкласти вогники.

На протилежному боці гори від нас був невеличкий присілок Калинів, усього кілька хат, порозкиданих далеко одна від одної. В самому кінці присілка стояли дві хати, віддалені від інших на який кілометр. Задубілі від холоду стрільці почали просити сотенного, щоб дозволив розквартируватися в хатах і хоч трохи загрітися. Сотенний категорично відмовив, мовляв, ворог тільки на те чекає, щоб по наших слідах піти облавою. Але коли деякі старшини висловили думку, що безпосередньої небезпеки нема, а буде гірше як стрільці занедужають, то сотенний нарешті погодився, щоб сотня стала на квартири в тих двох хатах на кінці присілка. З однією частиною він пішов сам в одну хату, а з другою відправив бунчужного.

Хата, в якій ми примістилися, з вісімдесят осіб, - була невелика, мала тільки одні двері, і, як звичайно в тих околицях, була сполучена із стайнею. За хатою були глибокі яруги, засаджені смерековим молодняком, а далі починався ліс. Коло хат і на дорогах ми розставили застави і стійки, а під хатами алярмових.

Жвава господиня поралася коло печі. Господар, старий і хворий на ноги, лежав на печі. Коло нього грілися троє дітей у віці від семи до чотирнадцяти років. Діти з цікавістю приглядалися нам і нашій зброї, а господар пояснював їм, що ми українське військо і боремося з москалями. Як виявилося, господар був їхнім дідом; батько, насильно змобілізований, служив у Червоній Армії.

Знадвору чути було кроки алярмового, що ходив під хатою. Стійкові чергувалися щогодини. Не зважаючи на те, що наказано гостре поготівля, стрільці повідкладали зброю, а згодом, трохи зігрівшись, почали дрімати. По хаті розносилось сопіння втомлених людей.