У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Мабуть у половині грудня в пополудню пору ми зайшли до села Наринське і зупинилися в крайніх хатах під лісом. Але ще й добре не порозміщувались, як розвідка повідомила, що до села підходять більшовики. Поспішною ходою сотня відійшла до лісу, не повідомивши мене та ще кількох про відхід. Я спокійно сидів у хаті і в теплій воді мочив ноги, що вже гоїлися. Знагла за хатою затарабанила папашка і я, мов опечений, схопивши свою рушницю і черевики, босоніж вискочив задніми дверима з хати, стрибнув поза іншу хату, а звідси в яругу і далі в ліс. Більшовики пустили кілька серій за мною. Мабуть добрих два кілометри я біг босий по снігу і взувся щойно тоді, як наздогнав своїх. У селі тоді йшла перестрілка з тими стрільцями, що залишилися. Один із них, Кривоус, з центральної України, попав у полон.

Ми дивувалися, чому наша сотня старалася не входити у бій з енкаведистами, хоч не раз була добра нагода їх здесяткувати. Аж пізніше ми довідалися, що був наказ згори не зводити зачіпних боїв. Йшлося про те, щоб не наражувати селян, бо ворог палив усі села, де ми зводили бої.

Рік 1945 застав нас у селі Кобильському. Мороз був гострий, повітря ясне і прозоре. Стоячи на стійці, я прислухався до канонади, що гуготіла далеко на Мадярщині. Казали, що це більшовики здобувають Будапешт.

Ворог немов знав, що ми маємо наказ його не зачіпати, і безкарно волочився по селах, не даючи нам змоги пересидіти на одному місці довше, ніж два-три дні. В той час більшовики присвячували багато енергії організації польської міліції і армії. Одні й другі спільно грабували наші села.

Зближалися наші Різдвяні свята. З Кобильського ми перейшли до Гульського, де квартирували два дні, а потім помаршували понад Кальницю до села Смерек. Ідучи, волочили за собою смерекові гілляки, щоб замітати сліди, бо енкаведисти гналися за нами. Вони наскочили на Гульське і наше щастя, що нас уже там не було. Енкаведисти в багатьох селах мали своїх сексотів - "секретних сотрудников". Хоч наша розвідка і місцеві самооборонні кущі вели з ними безпощадну війну, та позбутися їх усіх було неможливо. Рекрутувалися вони, переважно, із середовищ москвофілів.

Село Смерек, і так дуже бідне, було пограбоване і знищене радянським військом під час переходу фронту. Люди жили в злиднях, не мали що їсти.

Коли ми прийшли до села, впав сніг і засипав наші сліди. Ми порозміщувалися роями по крайніх хатах села, під горою. В долішньому кінці села стояли стійки, бо тільки звідти могли вдертися більшовики. З другого боку, від Бескиду, нас охороняли глибокі, непрохідні яруги, заміновані ще мадярами.

Святий вечір був дуже бідний, кожний з нас одержав по дві маленькі картоплини і трохи квасної капусти. Так само святкували і селяни.

В нашій хаті, що була трохи більша від інших, зібралися й інші вояки. Зайшли також курінний Рен, сотенний Веселий і політвиховник Кривуля. Курінний закликав нас усіх мужньо переносити всі злидні, труднощі і випробування, бо шлях, на який ми вступили, веде до визволення.

Я завважив, що тут такі самі різдвяні звичаї, як у нас на Перемищині: підлогу в хаті застеляють соломою, в куті ставлять вівсяного дідуха, стіл застеляють сіном і господиня скроплює хату свяченою водою. Згадалося мені, як то колись моя мати готувала на Свят-вечір дванадцять страв.

На другий день Різдва, коло полудня, до села зайшли енкаведисти і польська міліція і ограбували його з решти харчів. Люди повтікали в горішній кінець села, а ми відійшли до Ветлини і розмістилися по хатах. Ходити по селі стрільцям заборонено, на стійки стрільці виходили в цивільному одязі.

На другий день нашого квартирування стійка повідомила, що до нашої хати йдуть польські міліціонери. Ми приготовилися. До хати увійшло двоє поляків з криком "хами, давайцє самогон!" Замість самогону вони побачили цівки автоматів. Один із них зі страху не міг і слова промовити. Ми передали їх Службі Безпеки на переслухання.

З Ветлини ми перейшли через гору Ветлинська Полонина (1253 м.) до села Сухі Ріки. Був великий сніг, і ми бродили снігами всю ніч і ранок, заки добилися до села. Звідти пішли рейдом по інших селах. Якось ми зупинилися в селі Криве, а наша жандармерія пішла на розвідку до Творильчика. Жандармерія здебільша носила радянські уніформи.