У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Довго сидіти в лісі на морозі було годі і я, щоб не замерзнути, рішив іти, хоч і не знав куди. Щоб розігрітися, я почав "здобувати" більші горби, то знову спускатися вдолину. Стало тепліше, зате мене опускали сили, ноги вгиналися піді мною. В мене зродилося єдине бажання лягти і заснути. Я ліг, але інстинкт самозбереження вчасно підніс мене на ноги.

Я почав молитися і бродити по снігу. По якомусь часі витоптав таку стежку, мов би нею пройшла ціла сотня. Так я й не стямився, як сонце сховалося за гору і настав вечір. Тоді я пішов вниз до річки Ветлинки, що пливе між двома горами і перетинає село Луг.

Перші хати цього села починалися відразу за лісом над річкою. Переходячи річку, я помітив на льоду ополонку, і рішив зачекати тут з надією, що хтось вийде по воду, і я довідаюся, що діється в селі. І дійсно, незабаром надійшов господар з коромислом на плечі. Я заговорив, але він не почув мене. Тоді я виліз із кущів і покликав його голосніше. Переляканий селянин почав утікати, але поковзнувся і впав разом з відрами. Заки він позбирався, я підійшов до нього і почав розпитувати, чи в селі є якесь військо. Після довгих спроб дізнатися щонебудь від нього, він нарешті кількома словами відповів, що в селі було військо, але відійшло. Зате він дуже рішуче твердив, що повстанців не було. Щоб зламати його недовір'я, я розповів йому, хто я і що було зі мною, та чому я так дико виглядаю. Мої пояснення осмілили господаря і він сказав: "Заходьте до хижі кусцьок загрітися".

В хаті світла не було, але так було краще. Господар пішов до другої кімнати, щоб розповісти про все своїй жінці, а я тим часом сидів коло печі і грівся. Незабаром вони обоє вийшли з ще якоюсь жінкою, і оглянувши мене співчутливо, почали готувати вечерю. Я помився теплою водою, сів на лаві та почав розпитувати про село Завій.

- Більшовики дуже зруйнували село - казали вони - забрали багато худоби і збіжжя, спалили кілька хат і вбили чимало жінок і дітей. Забрали також одного раненого повстанця. Я пізніше довідався, що це був стрілець Зорян.

Повечерявши і понаправлявши сяк-так мою шинель й доповнивши своє умундирування шапкою, що її мені подарував господар, я вирішив іти шукати зв'язку з чотою. Господар спрямував мене до місцевого станичного, бо тільки в нього я міг довідатися про все, що треба.

До хати станичного було досить далеко; я бродив по снігу, спотикаючись об замерзлі груди. В селі було темно, тільки у деяких хатах блимало слабе світло. Скажено гавкали собаки. Та в темноті долетіли до мене голоси дівчат і хлопців. Я поспішив до них. Раптом почув гостре "Стій! Хто йде?" Я обережно підійшов і побачив, що це з дівчатами весело гуторять наші повстанці. З-за хмари викотився якраз місяць і я пізнав стрільця Зірку з нашої сотні. Всі мною дуже зраділи, бо думали, що мене нема вже між живими.

Оповівши їм коротко про себе, я довідався, що чота, відступаючи перед ворогом з села, не могла зайняти становищ, бо ніхто не знав до кого стріляти. Справа в тому, що і напасникам і нам тяжко було зорієнтуватися, хто свій, а хто ворог. Поляки ще не мали своїх одностроїв і були одягнені так, як і ми, в різні мундири - німецькі, словацькі, радянські і навіть старі польські. Трапилося навіть таке, що на нашу заставу, де стояв стрілець Клен, прийшов якийсь старшина НКВД і, думаючи, що це свій, спрямував його кулемет на село. Стрілець Клен розповідав опісля, що завваживши червону зірку на шапці енкаведиста, схопив, як тільки той відійшов, свій кулемет і втік. Були під час того бою різні дивні історії: один з наших стрільців, одягнений по-цивільному, держав стійку коло хати, яку зайняли поляки й енкаведисти; один з наших роїв пробігав поміж хатами до лісу, а напроти нього надбігли поляки (в таких самих мундирах) й одні одних не розпізнали. Зорієнтувався в ситуації один з наших стрільців, але з несподіванки не міг промовити слова, і тільки показував рухами, що напроти вороги. Доглупались тоді й поляки і кинулись тікати поміж хати. У яру знову було й таке, що поляки змішалися з нашими стрільцями, бігли навіть якийсь час разом з нашими тією самою дорогою.

Різними дорогами вояки нашої чоти зібралися в селі Яворець, а звідти ми разом рушили до Кобильського.

По дорозі Зірка і Лемко розповіли мені про трагічну смерть Зоряна. Тяжко раненого в обидві руки і в груди, його схопили більшовики, жорстоко скатували і залишили серед поля на морозі. Зорян був родом з Добромиля, мав не більше, як 20 років.

Підтвердилися також підозріння щодо дезертира, який зголосився до нас перед наскоком енкаведистів. Він справді був ворожим шпигуном, бо як тільки надійшли більшовики з поляками, то він зараз перебіг до них. Небезпідставні також були мої підозріння щодо циганських хат. У них сиділи енкаведисти і слідкували за нашим рухом у селі.

З сходом сонця, потомлені і невиспані, ми увійшли до перших хат села Кобильське. Тут нас чекала приємна вістка - вернувся сотенний Веселий.