У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Не маючи успіху в облавах і провокаціях, ворог почав стосувати в боротьбі з нами жорстокіші методи, а на перше місце поставив терор супроти мирного населення. Цим способом більшовики сподівалися відвернути від нас симпатії населення і змусити його припинити нам матеріяльну і моральну допомогу. Терор відбувався в той спосіб, що ворог оточував села, арештував людей, головно чоловіків, хоч не перебирав між жінками й дітьми. Терором змушували багатьох ставати донощиками, погрожуючи, що інакше вивезуть їх на Сибір. Щоб не стати зрадниками, багато людей ішли до нас у підпілля. Доля ж тих, що доносили, була небезпечна: їм проголошувано бойкот, а коли це не помагало, їх карали.

Українське село також дуже терпіло від польської міліції і війська, що забирали збіжжя та інші харчові продукти. Селяни мусіли добре заховувати свої невеликі запаси, щоб прохарчувати родину і залишити дещо на насіння. Крім того, поляки визначували нашим селам величезні контингенти1, ще більші, як накладали німці. Пограбоване і зібране збіжжя поляки звозили до районів та заповнювали ним маґазини і будинки.

Один такий маґазин збіжжя був у селі Райське, в польському жіночому манастирі. Для реквізиції цього збіжжя заплямовано окрему акцію, а її виконання доручено двом чотам з нашої сотні.

Керівником акції призначено чотового Граня. Залишивши на квартирах всі речі, крім амуніції і ґранат, ми взяли лише підводи для вантаження збіжжя. До нас долучилося ще кілька боївок, які добре знали місцевий терен.

Наш шлях вів над рікою Сян. Ніч була темна; сніговія замітала наші сліди. Село Райське, між Сяном і Солинкою, розташоване неподалік від Луковиї, де були станиці НКВД і польської міліції, і тому ми були готові на різні несподіванки. Ми просувалися дуже обережно: боялися, щоб нас не прозрадив скрип снігу під ногами.

Ріку перейшли непомітно, обминаючи села Студене і Терка. Недалеко від Райського ми зустрілися з місцевими підпільниками, які завели нас під манастир, куди приїхали вже селяни з вісімдесятьма саньми. Ми зайняли становища, а чотовий Грань зайшов до середини і спокійно пояснив монахиням, у чому справа: УПА потребує хліба, він і його відділ заберуть збіжжя, а все інше залишають монахиням. Хай вони не хвилюються, їм не спаде ні волосина з голови. Проте монахині, перебуваючи під впливом польської і більшовицької пропаґанди, попали в паніку.

Мішки на збіжжя були приготовані заздалегідь, і робота йшла складно. Передаючи мішки один одному, ми вантажили їх на сани, що від'їжджали до призначеного місця.

В одній з комор висіло багато ковбас на жердках. Ох як вони пахли! Але, хоч який великий апетит мали стрільці на них, ніхто до них і не доторкнувся.

За яких дві години роботу закінчено. Можна було навантажити ще більше фірманок, але ми їх не мали. Здебільшого це був ячмінь і овес. Було й трохи жита. Забрали ми також кільканадцять штук худоби, пограбованої в наших селян польською міліцією.

Коли ми вже відходили, монахині переконалися, що ми не збираємось їх різати, трохи осмілилися і почали говорити до нас. Одна монахиня навіть сказала, що ніколи не повірила б, що партизани, які сидять у лісі, вміють культурно поводитися.

Завдання відпровадити худобу одержав наш рій, і ми мали чимало клопоту, заки порозділювали її між господарів.

Перед самим ранком ми стали на квартири в Кальниці. День був спокійний, і ми відпочивали по теплих хатах. Наступної ночі попрямували до села Смерек.

На другий день після нашої експедиції на збіжжя, до Райського прийшли енкаведисти і польська міліція та почали списувати протоколи й переслухувати монахинь і селян. Їх найбільше цікавило, як ми поводилися з монахинями, і були дуже лихі, коли довідалися, що монахині нас хвалять. Це боліло та сердило їх більше, ніж втрата збіжжя.

Ми порозвозили збіжжя по селах і пішли в рух усі млини і жорна — селяни мололи для своїх "лісових", як вони нас називали, муку. Якийсь час ми могли харчуватися хлібом, якого вже місяцями не бачили.

РОЗДІЛ 7

Цілий місяць лютий ми квартирували у селах Смерек, Ветлина і Струбовиська. На наше здивування ворог нас не зачіпав. Більшовики лише інколи з'являлися в околиці, але скоро зникали. Ми рішили, що їм мабуть набридло волочитися за нами без жадного успіху, бо інших причин ми не знали. Але це давало нам змогу сидіти по теплих хатах і чекати на прихід весни. Перед селом Криве, хтось з наших стрільців поставив на жарти таблицю з написом, що озброєним полякам входити до села забороняється, хіба, що без зброї, одинцем і тільки в адміністраційних справах. І, виглядало немов би дійсно вороги дотримувалися заборони, бо вони нас не турбували.