У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Але незабаром наше спокійне "зимування" затьмарив факт, що між селянами появилася недуга. Спочатку то в одному, то в іншому селі хтось захворів, і ми думали, що це якась грипа. Але хвороба почала поширятися і люди хворіти поголовно. Дуже скоро почали хворіти також і повстанці. І тоді виявилось, що це заразливий тиф. За яких два тижні епідемія поширилася навіть на такі села, де повстанців не було і куди вони не заходили; вона не обминула теж міст Тісна, Балигород та інших. Тиф забирав жертву за жертвою і похорони відбувалися безперервно. Раді, що населення вимирає, більшовики не робили нічого, щоб допомогти. Навпаки, вони наказали позамикати аптеки, заборонили продавати ліки, а лікарям не дозволяли йти селянам з допомогою. В аптеках можна було дістати деякі ліки тільки за посвідкою від поліційних органів.

Наші лікарі з великою посвятою лікували хворих, допомагали чим могли, але стримати епідемію було годі, — бракувало ліків і медичного персоналу.

Наша сотня почала меншати. Щодня до санітарних пунктів голосилося кілька стрільців. Санітари, безпомічні, бігали від одного хворого до іншого, а згодом, заражені хворобою, лягали самі. Для рятування ситуації командування прислало з Перемищини трохи санітарного персоналу. Стрільці говорили між собою, що майже половина Лемківщини лежить хвора на тиф.

Здорові стрільці були перевантажені службою в сотні, але кожний з посвятою виконував не тільки свої обов'язки, а й за інших, що лежали в страшній гарячці і боролися з смертю. Наш рій, Аврама, ще якось тримався, але й нас незабаром почав косити тиф. Захворів один, другий третій, і нас залишилося тільки четверо. З "недобитків" творено нові рої, але й вони без упину зменшувалися. Ми ходили поміж хатами мов примари, голодні, невиспані, зневірені та байдужі до всього.

Коло 20 березня мені почала боліти голова, спочатку не дуже, потім щораз сильніше. Біль був якийсь інакший, як звичайно; починала боліти потилиця, згодом ціла голова, аж поки не приходили обмороки; в голові крутилося і тьмяніло в очах. Але службу я виконував далі.

В сусідній хаті лежав цілий рій разом з ройовим. Чотового Корпа ще раніше забрали на санітарний пункт, і чоту перейняв ройовий Прикуй. Сотенний Веселий бігав від хати до хати, від хворого до хворого. У нас не було ліків, не було ніякого запілля, щоб відставляти хворих до безпечних шпиталів, під добру лікарську опіку. Якби тепер ворог пішов облавою на села, то вистріляв би усіх, як кріликів.

Хворі кидалися в страшній гарячці. Особливо тяжко мучилися два стрільці з першої чоти - Хмара, за фахом народній учитель, і молодий хлопець Снігур. Хмара виглядав страшно. Це був справжній кістяк, чорний як головня. Його очі, запалі глибоко в ями, дивилися мертво. Він і Снігур, як і багато інших, часто схоплювалися в гарячці, вискакували на двір, здебільша через вікна, бо в дверях стояли стійки, і майже голі бігли по снігу, поки їх не зловили і не завели знову до хати.

Це був стан справжнього божевілля, з якого, здавалося, немає виходу. Тяжко було повірити, що можна витримати таку високу гарячку, але стрільці якось витримували. Можливо тому, що всі ми були сильно загартовані в холоді, в голоді і в безперервних маршах і всі були дуже-дуже висушені скупим і пісним харчуванням. Смертного випадку між нами ще не було, хоч з селян помирало по двоє-троє кожного дня.

Стрільці почали висловлювати здогади, що епідемію викликали відділи НКВД, щоб нас знищити. Воно й виглядало на правду, бо перед пошестю енкаведисти робили безупинні облави по селах, бушуючи по хатах, перекидаючи ліжка й постіль, а потім раптом припинили ці облави і перестали взагалі появлятися по селах. І саме тоді показався майже рівночасно всюди - тиф.

Майже два тижні ходив я з важким болем голови і гарячкою на стійку, але старався не лягати, щоб не було зі мною того, що з іншими.

В добавок лихові в наших одягах появилися воші, що гризли безупинно й безпощадно. Врятувати міг нас тільки Господь Бог і я з глибокою вірою молився.