У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Ми добре виспалися і поснідали, але відпочивати в селі довго не довелося, бо санітари заалярмували нас, що надходять більшовики, і наказали тікати з села. Усі вирушили в ліси, що тягнулися вздовж кордону до села Волосате. Деякі прямували на полонину Букове Бердо, де знаходилися колиби вівчарів і де можна було перебути якийсь час безпечно. В поспіху я попрощався з господарями і вийшов з хати на дорогу. Нею збігали вже наші стрільці, бо від Берегів Горішніх надходив ворог. Нас посадили на сани, що їх провадила молода жінка. Сани були запряжені в коня й вола і посувалися дуже поволі, але все таки було краще їхати, як іти по глибокому снігу. Ми рушили в бік села Бережки і ледве виїхали за Устрики Горішні, як почули за нами стрілянину. Ми їхали далі, хоч час від часу треба було злазити з саней та йти пішки по мокрому снігу. На санях залишалися тільки важкохворі, що взагалі не могли звестися на ноги. Нас у валці було яких тридцять людей, між нами чотовий Грань та багато інших, що "вилизувалися" з тифу. Я йшов біля саней з великим трудом, ледве тягнув ноги, і з острахом оглядався на гори, бо якби ворог перетяв нам дорогу, то всім нам був би кінець.

З великим зусиллям добилися ми до села Бережки. Надії затриматися тут надовше ми не мали. "Червона мітла" сунула безперервно за нами. Ворог хотів забльокувати всі села і в кожному залишав один або більше відділів, а решта продовжувала погоню.

В Бережках застали ми вже інших хворих з нашої сотні. Місцеві люди поставилися до нас з великим співчуттям. Навколо села були наші стійки, що пильнували, щоб не підкрався ворог. Крім хворих, у селі було багато повстанців з різних боївок та кущів, як теж і стрільці з нашої сотні, які під час бою під Струбовиськами відбилися від нас.

Ніч у Бережках минула спокійно і над ранок, виглядаючи через вікна, ми знову почали чекати алярму. Довго не чекали, бо вбіг чотовий Грань і повідомив нас, що з Устриків Горішніх підходять більшовики. Проклинаючи ворогів, ми похапали наші торби і рушниці та повибігали на вулицю. Чотовий Грань наказав усім триматися разом і йти до останньої хати, звідки нас заберуть селяни на сани. Незабаром до нас під'їхало кілька саней, запряжених у воли. На одних із них я побачив моїх добрих друзів — Лука, Обласного і Заліза, що лежали непритомні, півмертві.

Від Сяну йшла інша навала енкаведистів, і ми кожної хвилини могли зустрітися з нею. В селі Наринське назустріч нам вийшли кілька стрільців з нашої боївки і повідомили, що більшовики вже надходять. Більшість членів боївки і куща відійшли вже в гори, а з ними всі молоді чоловіки з села; у хатах залишилися тільки старші люди і жінки з малими дітьми. Тут знали про наш прихід і, забравши від нас важкохворих, повезли їх кудись до безпечних криївок. Рештою заопікувалися стрільці та селяни з місцевого куща. Трохи сильніших з-поміж нас забрали вони з собою до лісу.

Залишилися такі як я, що вже могли триматися на ногах. До нас підійшли кілька провідників з місцевої ОУН і сказали, що відходять до села Мучне, отже, хто з нас сильніший, може йти з ними. Це село далеко в горах коло Дзвиняча і більшовики ледве чи схочуть туди йти. Дорога туди важка, саньми їхати неможливо, треба йти пішки. Ми мусимо скоро рішати, бо вони відходять. Кілька сильніших відразу зголосилися до них, а після хвилини вагання зголосився і я, сподіваючися, що мене не покинуть у дорозі. Слабші залишилися безпорадні, затривожені, що з ними буде. Але по них прийшов зв'язковий і повів до криївки.

Ті, що рішили йти на Дзвиняч, а з ними й я, зібралися в одній з крайніх хат села під лісом і чекали до вечора. Коли смерклося, ми перейшли в ліс і зупинилися знову в якійсь хаті, господар якої погодився перевести нас через полонину на другий бік.

Місяць ясно світив і ми могли добре бачити колоди і каміння та інші перешкоди, вкриті снігом. Сильніші йшли перші та торували стежку слабшим. Але коли доводилося дряпатися на стрімкі гори, ноги мліли і щохвилини треба було приставати, щоб зробити знову кілька кроків наперед. Траплялося і таке, що дехто з нас, впавши на землю, не мав сили підвестися й залишався позаду. Тоді передні мусіли вертатися й допомагати.

Навколо безлюддя і тиша. Тільки час від часу перебігали дорогу сполошені олені та серни. Десь далеко вили вовки.

На одному з гірських верхів ми трохи відпочили. Я дивився на найближчий верх, що чорнів під темним склепінням неба і просив Бога, щоб цей верх був останній. Перед кожним верхом мені здавалося, що я не видряпаюсь, що не стане сил. І здавалося, що нашому мандруванню не буде кінця.

Нарешті видряпалися ми на гору Білки, і її верх був таки справді останнім. З гори відкрився перед нами краєвид із світлами Турки, Ліска і Сяноку внизу. З гори було легше сходити, тим більше, що й околиця була знайома, бо недалеко звідти, на Буковому Бедрі, ми переходили вишкіл.