У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Уже світало, як наша група, яких двадцять чоловіків, зійшла з полонини і дійшла до перших хат села. Провідник, попередивши нас, щоб ми були обережні, вернувся назад. Ми залишилися самі в селі, і нас порозміщувано по двох на одну хату. Люди були добрі, але дуже бідні. Ми харчувалися картоплею й сирою капустою, але були вдячні й за те. Раненько вранці ми виходили до лісу і там перебували цілий день, а вночі поверталися до хат.

Після одного тижня кілька сильніших стрільців відійшли далі, а слабші, між ними й я, залишилися в селі.

Одного ранку нас заалярмувапи серії з кулеметів з того боку, де село Ступосяни. Ми негайно побігли до лісу і пересиділи там до пізнього вечора. Від зв'язкових довідалися, що більшовики квартирують у всіх селах, перевіряють терен і шукають за нами.

Коло Ступосян відбувся бій між радянською патрулею і нашою боївкою, яка складалася з п'яти стрільців. В тому бою впало двоє наших, інші врятувалися.

Наступних кілька днів було спокійно і дехто з нас почав навіть днями пересиджувати по хатах. Я старався вдень перебувати подалі від хат. А однієї ночі господар розбудив мене, кажучи, що в селі повно більшовиків. Я вискочив мов опечений через вікно і побіг до лісу. Вернувся до хати аж другого дня, пізно по полудні. Господар мені потім оповідав, що більшовики нишпорили по хатах, шукаючи "бандитів", заходили теж до хати, в якій я квартирував.

Квітневе сонце пригрівало сильніше, починав топитися сніг і де-не-де показувалася вже й трава. Ми раділи наближенню весни, покладаючи на неї всю надію.

Коло 20 квітня до нас прийшов зв'язковий і забрав кількох з нас, в тому числі й мене, до села Тарнава Нижня.

Я і ще один стрілець дістали квартиру в хаті, що стояла біля дороги за потоком. З хати був добрий вид на село і навіть на околицю за Сяном. Коло хати була безпечна криївка, що в ній можна було ховатися, якби до хати зайшли енкаведисти чи прикордонники. Сидячи в хаті при вікні, ми обсервували радянських прикордонників, що переходили групами по другому боці Сяну. Спочатку ми хвилювалися і ніяк не могли почувати себе безпечно в самій гущі ворога.

Опіка місцевих людей над нами була зворушлива. Дівчата здезинфікували наш одяг, пошили нову білизну, роздобули для кожного теплий светер, рукавиці. Місцеві підпільники доставляли харчі, в тому багато м'яса, товщів і молока. Це вперше по довгому часі ми харчувалися сито, і тому швидко поверталися до сил і здоров'я.

В цьому селі лише кілька разів довелося ховатися в криївку, тоді як до хати заходила більшовицька стежа.

Цікаво, що майже в кожному господарстві була криївка, кожна побудована на інший лад — ориґінально і помислово. Наприклад, криївка мого господаря тягнулася від хати аж до стайні. У хвилину небезпеки можна було ввійти в криївку в хаті, а вийти в стайні, чи навпаки.

З Тарнави Нижньої по якомусь часі нас перевели до Тарнави Вижньої. І це село було зразково зорганізоване. Більшовиків у ньому не було — вони перейшли за Сян, на територію СРСР.

Після кількох днів нас переведено до села Буковець, в якому квартирувала частина сотні командира Бурлаки. З усіх реконвалесцентів створено чоту з тридцяти стрільців, яку включено до сотні Бурлаки.

Несподівано і в цьому селі появився тиф, якого досі тут не було. Командування сотні Бурлаки негайно ізолювали тих, що захворіли. Досі в сотні Бурлаки на тиф ніхто не хворів. Але тут епідемію скоро зльокалізувапи. Сотенний лікар і санітари допомагали теж як могли місцевому населенню.

Сніг ще тримався у цьому верховинському селі. Хоч у Тарнаві Нижній і Вижній почав давно вже топитися і зелена трава показалася на полянах. Надходила весна, що її кожний з нас чекав з великою тугою.

А втім, час скоро минав серед нових подій. Поверталися спецкур'єри з України і розказували, що там діється. Часом приводили якогось шпигуна, а часом навіть енкаведистів, що їх зловили у засідці. За цей час нас побільшало, бо прибула та частина сотні Бурлаки, що досі квартирувала над Сяном у селі Бенькова.

А вже на другий день після її приходу проголошено алярм — до села підходила сильна більшовицька ватага. Ми подалися розстрільною на верх Кіньчик Буківський (1251 м.). Реконвалесцентів узяли в середину і так видряпалися на виший вершок.

У густому смерековому лісі ми перепочили. Звідси добре було видно річку Сян, а за нею обсерваційні вежі більшовиків. Вони мабуть завважили відступ нашої сотні до лісу, бо незабаром повітря прорізала гостра серія з кулемета, а за нею густий вогонь з усіх родів автоматичної зброї. Ми пересунулись на кращі становища в яри, висилаючи одночасно переднє, заднє й бічне забезпечення.

Густа стрілянина долітала від села Беньова і така ж від сторони Волосатого. Виглядало, що ворог наступає на нас також через полонину Галич.

Напоготові задеревілі від холоду, пролежали ми на становищах до вечора, але більшовикам не вдалося попасти на наші сліди. Вони перейшли неодалік передніх застав. А було їх майже п'ятсот, при чому бічне їх забезпечення в силі сто бійців пройшло майже попід нашу заставу.