У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Нарешті ми побачили це заховане місце, що його пильнували стійки. Важко собі уявити напруження, з яким стрільці розглядали великі пакунки, поскладані на траві під смерекою. Почався розподіл дарів. Ми оніміли. У пакетах були не тільки паски, але й медівники, маківники, сирники, повиляники, шинка, ковбаса, масло, сир, яйця і писанки, майстерно розписані дівчатами Перемищини. До пакетів були долучені святкові карточки. Люди з різних сіл Перемищини бажали нам веселих свят та багато успіхів у боротьбі.

З розподілу кожному стрільцеві припала мала паска або половина великої й чимало інших ласощів. Вони пахли святом, рідною хатою і материнськими руками. На мить мені видалось, та чи тільки мені, що до мене простягається рука рідної мами і я чую її "Христос Воскрес!, сину". Які чудові ті жінки і дівчата з рідної Перемищини, що як матері й сестри думали про нас!

З нашими святковими дарами пішли ми до селян, які у ці важкі дні переднівку теж голодували, але ділилися з нами останньою картоплиною. Вони ніколи не мали досить харчів з власних господарств у горах, де родили тільки овес і рідке жито. В мирні дні вони цілими родинами ходили в доли на заробітки. Тепер була війна і вони ніде не мали змоги заробити. Ми не могли спокійно дивитися, як їхні діти жадібно споглядали на наші ласощі, які вони бачили може вперше. Ми дарували наше свячене малим дітям, давали скуштувати старшим. На жаль, не мали ми так багато, щоб обділити всіх. І коли ми так обдаровували ласощами наших господарів, мені пригадався один весільний звичай в нашому селі. Коли молода пара виходила з церкви, дружби краяли коровай на маленькі кусочки й давали кожному — малим і старим — покуштувати. Ми й ділили наше свячене, мов той весільний коровай.

Того Великодня ніколи не забуду. Тепер у теплому колі моєї родини, рік-річно за великоднім столом перед моїми очима оживають незабутні образи першого Великодня в рядах УПА.

Після таких свят не було навіть дуже важко знову сьорбати юшку з макухи, хоч властиво довго нас вже нею не годували. В 1945 році наше життя значно покращало. "Повстанська республіка" в Перемищині впродовж цілого року спромоглася наладнати справу постачання харчів для цілої УПА й підпілля.

Сотенний Ярич командував нашою сотнею лише кілька тижнів. На початку травня 1945 року, копи ми таборували на горі Лопінник, до сотні прибув курінний Рен з іншими старшинами УПА і змінив нашого сотенного. Сотенний Ярич дістав доручення відійти в Перемищину.

Наша сотня перейшла під команду старшини, який прибув з курінним Реном. Сотенний здавався нам дідусем. Середнього зросту, дрібний і похилений — він мав років мабуть під п'ятдесят. До того він налягав на ногу і ходив з високою палицею.

Наш новий сотенний завів гостру дисципліну в сотні, старшина, підстаршина, рядовик чи політвиховник — усі радо підкорялися наказам сотенного.

Дідик, хоч кульгав на ногу, міг витримати навіть найбільш форсовний марш. Я особисто переконався, що він, особливо в горах, ішов скорше й зручніше від мене.

Він гостро карав тих, хто не дотримувався партизанської техніки в марші. Боже борони калатнути їдункою, диском від кулемета або голосніше заговорити. Сотенний миттю з'являвся коло порушника порядку і починалося "тут упадь... тут встань... там упадь... там встань", при чому деколи ще й поправляв своєю палицею, щоб добре приліг до землі. Він пильнував, щоб після важких занять вояцтво мало відпочинок, при чому особливо дбав про спання. Але не дозволяв нікому дармувати і кожну вільну хвилину використовував на вправи, чищення зброї, направу мундирів і взуття, або на політичні гутірки. Треба сказати, що стрільці були у нього завжди перші перед підстаршинами й старшинами, зокрема, коли йшлось про розподіл харчів. Він був добрим командиром, і ми скоро його полюбили. Як досвідчений і відважний командир він здобув собі заслужену славу в УПА. Бо хто ж в УПА не чув про сотенного Дідика, колишнього карпатського січовика, що прославив себе здобуттям і знищенням залізничої станції в Лупкові. Втікаючи від нас, польське військо загналося аж на територію Чехо-Словаччини, де воно було роззброєне й інтерноване і тільки на інтервенцію уряду повернене назад до Польщі. Ця втеча польського війська перед невідомим противником на територію чужої держави викликала була сенсацію в Празі. Закордонні кореспонденти з Праги й Варшави їхали на Лемківщину, щоб довідатися, що трапилося. І тоді вперше в польських і чехо-словацьких газетах, а також у іншій пресі, весною 1946 року появилися репортажі про боротьбу УПА.

У травні 1945 року, себто тоді, коли закінчувалася війна в Европі, прийшли накази про зміцнення конспірації всього підпільного руху. Відтоді сотні не можна було називати прізвищем командира, лише кожна з них одержала номер польової реєстрації. Чоти переіменовано на "підвідділи", при чому й вони отримали свої числа.

Наша сотня дістала число У 94.