У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

У червні 1945 року сотенний Дідик стягнув усі підвідділи й ми стали табором на горі Лопінник над селом Лоп'янка. Тут зроблено серйозні заходи, щоб одягти нашу сотню. Мундири ми шили з конопляного полотна. В них ми скидалися трохи на бойків, трохи на моряків. Фарбувати полотно ми не мали чим, але й на це знайшлася рада. На полонинах росло чимало чорних ягід. Стрільці качалися по них, і за кілька хвилин наші мундири нагадували німецькі маскувальні халати.

Сотенний Дідик дбав також, щоб ми фізично зміцніли і добре харчувалися. Харчі надходили з сусідніх кущів, і ми їх маґазинували в криївках. Частину харчів здобували у ворога. Завдяки добрій розвідці нашої підпільної сітки ми часто заздалегідь довідувалися про різні транспорти і робили засідки.

В той час ми взяли в полон багатьох енкаведистів та різних партійних "риб". Шлях з Тісної до Балигорода вони називали "шляхом до пекла" й боялися його, як вогню.

У червні 1945 року на нашій горі відбувся курс політвиховників і культурно-освітніх референтів. Наша сотня охороняла курсантів. Я радо ходив туди на стійки і з цікавістю прислухався до викладів. Курсантів було приблизно сто, і всі вони були молоді, інтелігентні і добре озброєні підпільники. Там я зустрів мого доброго товариша з села Красичі Бука, який пізніше загинув у селі Полянка.

В перші дні липня наш табір відвідав курінний Рен і, як завжди, цікаво промовляв до зібраних стрільців. На його наказ нашу сотню знову розчленовано по підпільних кущах. Мене приділено до роя, який призначено в село Душатин. До нього увійшли: ройовий Мірник, ланковий Хмара, кулеметник Вихор, амуніційний Кутик та, крім мене, стрільці Лук, Сметанюк та санітар Конарик. Декілька стрільців з нашої сотні перейшли до охорони курінного Рена, а дехто пішов до польової жандармерії під командою Грома і Дороша. Всіх інших розміщено роями в терені.

Перше село на шляху нашого роя було Тискова. Там ми довідалися, що в сусідньому селі Радева квартирувала сотня Бурого. В селі Наринське стояв курінь Прута, що прийшов з Чорного Лісу. Сотня Бурлаки відійшла у Перемищину.

Наступного дня періщив густий дощ. Коли ми польовою стежкою наблизилися до Радеви, звідти несподівано посипався кулеметний вогонь. Невже ж застава сотні Бурого прийняла нас за ворожу стежу? Ми залягли і чекали поки з'ясується ситуація. Та незабаром до нас донеслися крики і між хатами ми побачили польських жовнірів. Під свист куль ми щасливо відступили до лісу, а далі на вершок гори Турна. Там ми зайняли становища і обстріляли з кулемета ворога, ранивши кількох жовнірів. Поляки підібрали ранених і в паніці подалися в бік Балигорода.

А дощ падав безупинно. На нас не залишилося сухого рубця. Ми ледве дочекалися сумерку і обережно зійшли з гори до села. Вже в перших хатах нам сказали, що ворога немає. Селяни були вдячні нам, що наша маленька група прогнала з села ворога, який бушував в їх скринях. Сотня Бурого ще попереднього дня залишила село.

Того ж вечора ми відійшли до села Бистре. Марш через гору Турна тривав до самого світанку. У Бистрім зв'язковий з Радеви передав нас іншому, і ми, не затримуючись довго, подалися далі. Над ранок прибули до села Колоничі, де нами заопікувалася станична. Це була гарна, молоденька дівчина, приємна й гостинна. Після сніданку ми заснули твердим сном. Нас охороняли селянські стійки. А коли ми прокинулися, на нас вже чекали запашні вареники, що їх зварили дівчата.

Розпрощавшись із станичною, ми пішли горами Хрещатої до села Суковате. І тут станичним була молода дівчина. Пригостивши нас молоком і хлібом, енергійно наказала нам іти спати, запевняючи, що поставить стійки з місцевих підпільників.

В цьому селі ми затрималися кілька днів, щоб помогти селянам у жнивах. Жінки не могли надивуватися, як ми швидко звиваємось із серпами. Місцеві селяни не вміли жати; вони косили збіжжя косами.

І знову впоперек Хрещатої, попід ялиці і смереки, ми помаршували до Душатина. Сонце вже ховалося за гору Дишова, копи ми увійшли до села. Переночувавши, раненько ми подалися до Микова. Там на нас чекав сотенний Дідик з Корпом і Кудияром. Після наради з місцевими кущовими, вони порозділяли стрільців до підпільних кущів. А треба знати, що підпільні кущі у великих селах приймали до себе цілий рій, а в менших по кілька стрільців. Санітара Конарика, мене й стрільця Лука призначено до куща в селі Прилуки.

Перед нашим відходом у призначений терен, за порадою місцевих підпільників, сотенний рішив зробити пропаґандивний наступ на село Манів. Місцеве населення було за своїм переконанням русофільське і тому добровільно співпрацювало з більшовиками й поляками та дуже боялося українських повстанців. І поляки і більшовики розмальовували нас як бандитів, убивців та дикунів, що зарослі, з ножами в зубах та автоматами в руках, нападають на села і чинять криваву розправу над жінками й дітьми. Отже наша сотня мала завдання доказати, що ми не такі, як нас змальовує ворог.