У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Подібні віча як у Манові ми перевели в селах Зубряче, Лішня, Солинка, Бальниця, Зубенське і Щербанівка. В цих селах населення було свідоме і в них діяла підпільна мережа. По закінченні пропаґандивного рейду ми розійшлися по призначених кущах.

Прилуки, куди призначено нашу трійку, лежить над річкою Ослава. Це було свідоме і добре зорганізоване село. Кущовим у ньому був Ясень, молодий та інтелігентний хлопець з середньою освітою; військово-організаційним референтом — Явір, родом з Команьчі; культурно-освітнім — Діброва з Наддніпрянщини; харчовим — Колодка; зброярем — Вуйко, обоє з Команьчі. Серед цих лемків відрізнявся Діброва, молодий кремезний мужчина з інтеліґентним обличчям. Він напрочуд добре вивчив лемківський говір і був знаменитим пропаґандистом.

Нашу трійку розділено так: мене й стрільця Лука призначено до вишколу СКВ, а Конарика іменовано санітаром куща. Тереном дій нашого куща були Прилуки, Душатин, Ославиця, Радошиці, Довжиця, Команьча і Туринське. В Команьчі, щоправда, стояла ворожа залога: двадцять п'ять енкаведистів, сотня польського КОП2, шістдесять міліціонерів МОБ3, двадцять п'ять міліціонерів залізничої міліції та незначна кількість поліції СБ4. А нас усіх було п'ятнадцять.

Але наші сусіди рідко показувалися в інших селах. Енкаведисти поволі ліквідували свої справи в Польщі й передавали все полякам.

Ми і тут переводили віча серед населення. Діброва уміло пов'язував свої промови з концертовою частиною, в якій брало участь також населення. Ми наклали континґенти для УПА, по кілька кілограмів збіжжя та інших продуктів від господарства. Основний "контингент" ми забирали від польського війська конфіскуючи по дорогах транспорти харчів до Сянока та інших міст.

Ми вели також пропаґанду серед молоді, щоб вона поповнювала ряди УПА й збройного підпілля. Наші заклики були досить успішні, бо за два тижні ми мали понад шістдесят новобранців у нашому СКВ. Кожний прийшов у власному мундирі та приніс з собою виряд, якусь зброю й стільки амуніції, що нею можна було обділити дві сотні. Ми мали один легкий чеський кулемет, два тяжкі німецькі, один радянський дехтяр, дві десятизарядки, чотири папаші й велику кількість рушниць.

Новобранців ми поділили на дві чоти і вишколювали їх в партизанській тактиці — робити засідки й наскоки, затирати за собою сліди в марші, конспірувати себе на становищах і постоях, втримувати зв'язок, вести розвідку та, звичайно, стріляти з усіх родів зброї. Ми часто відбували нічні марші на далеку віддаль, щоб новобранці навчилися маршувати в терені та набули фізичної вправи. На політично-виховних заняттях обговорювано програму українського визвольного руху.

Пам'ятаю, як одного дня відвідав нас командир Хрін. Він приїхав на коні в товаристві зв'язкових. Одягнений в шапку-кубанку з шликом, він виглядав як полковник з козацьких часів. Я тоді побачив його вперше. Командир Хрін приглядався нашим вправам і давав деяким стрільцям поради. В одного стрільця він узяв рушницю і покликав мене.

— Дивіться, це "панночка без сукенки" — сказав він.

Рушниця не мала замка. Коли командир відійшов, ми пройшли розстрільною поле вправ і знайшли замок у картоплиську. Стрілець навіть не помітив, що загубив його.

Командир Хрін прибув до нас з Перемищини організувати нову сотню з новобранців. І справді, за два тижні він створив дві чоти з міських та підміських "батярів" Сяніччини. Ця сотня пізніше довершувала різні чуда в боях, а ворог боявся "Гриня" і його "молодзьцув", наче вогню.

Місця постою нашого куща ми змінювали часто, переходячи з села до села. Одного разу, коли ми квартирували в Прилуках, трапився нам нещасливий випадок. Стрілець Слимак, родом з Команьчі, одягав у хаті пояс з причепленими до нього ґранатами. Одна з них відбезпечилася. У кімнаті, крім нього, було кілька дітей. Щоб ґраната не вибухла між дітьми, стрілець Слимак вибіг на двір, і ґраната вибухла на порозі, розриваючи дощенту двері й героїчного стрільця. З Команьчі прибігла його мати, і ми поховали Слимака в Прилуках. За цей нещасний випадок нам довелося наслухатись від сотенного Дідика, який не перебирав у словах, картаючи нас за погану опіку над новобранцями.

Другий випадок трапився нам у селі Туринське. Наш зброяр Вуйко, квартируючи в одній хаті, поклав зброю в кутку. Заговорившися з господинею, він не помітив, що малий хлопчик почав бавитися пістолем. Пістоль вистрілив, і куля трапила Вуйка в живіт. Раненого Вуйка я відвіз до села Середнє Велике, де лікар УПА негайно зробив йому операцію. Вуйко, слава Богу, скоро видужав. Пізніше ніколи не лишав зброї по кутках та ще й іншим наказував, щоб такого не робили. Про цей та подібні випадки у нас склалася поговірка, що "раз на рік зброя сама стріляє".