У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

В іншому випадку, командир польської станиці в Радощицях прислав кущовому Ясеню запрошення для нашого відділу на забаву. Ми з нього не скористали і чемненько відмовились. Але деякі наші стрільці бували на таких забавах. Стрілець Залізо оповідав, що в розпалі однієї такої забави, один танок призначено виключно для українських і польських вояків.

Згодом поляки примирилися з фактом існування УПА. Деякі справи обговорювалися на зв'язкових пунктах польського підпілля, а акції проти нас поляки переводили лише тоді, коли їх змушували до того російські наставники.

Але жити з поляками в мирі довго не довелося. У вересні 1945 р. польський уряд, довідавшись про неписане перемир'я, почав перекидати військові і поліційні частини. Дивізії, що стояли в нашому терені, перекинуто вглиб Польщі, а на їх місце прислано дивізію піхоти з Варшави. Ситуація відразу змінилася. Знову почалися грабунки, вбивства, насильства і облави на повстанців. Треба було перейти з сіл до лісу.

Ми почали робити засідки на ворога, найчастіше при дорогах до сіл Туринське, Зайнички, Ославиця, Довжиця. Полонених з летючками ми відпускали додому.

Не зважаючи на стан напруження, ми ходили в села до церкви. Одного разу поляки хотіли заскочити нас в церкві. Але вони не врахували, що коли одні з нас молилися, інші вартували. Наші застави обстріляли їх з кулеметів, і ми спокійно вийшли з церкви і відступили до лісу.

В той час до нас прийшла вістка про трагічну смерть нашого політвиховника Діброви. Згинув він у зустрічі із стежею чорноліського куреня Прута, який саме вертався з першого рейду по Словаччині. Стежі куреня Прута, Діброва і ще один стрілець, який ішов з ним, здалися ворогами.

Прут якраз перед тим звів великий бій з поляками і енкаведистами недалеко Риманова. Поляки наскочили на наших несподівано, Прут втратив у цьому бою одинадцятьох стрільців.

Була неділя. Ми щойно вернулися до села Прилуки. Цілий тиждень падав дощ. Періщив і того ранку. Наші господарі і кілька стрільців пішли до церкви. Кликали й мене, але я відмовився. Чи дощова погода, чи змучення (ми цілий тиждень маґазинували харчі в криївках) були причиною мого дивного неспокою і нервовости — не знаю. Я навіть без причини нагримав на стрільців, щоб не розставляли зброї по кутках, але тримали її біля себе.

Чоботи мої ще не висохли з попереднього дня і ноги пекли. Я з правила ніколи не роззувався вдень, але тим разом зняв чоботи, переполоскав онучі і повісив біля печі. Сам сів коло вікна і незчувся, як задрімав.

Мені приверзлося, що хата, в якій ми квартируємо, стоїть на високому горбі з видом на Команьчу. Дорогою на тачанках їдуть більшовики. Раптом коні завертають і їдуть прямо на нашу хату. Я хапаю зброю і — в той момент прокинувся. Все ще під враженням сну, я поспішно взувся і крикнув "гостре поготівля". Хлопці глянули на мене здивовано, а Лук, Конарик і Явір почали насміхатися, мовляв, спав п'ять хвилин, а вже робить алярм. Я їм розповів свій сон і далі переконував, що в хаті небезпечно. Вони байдуже махнули руками і сказали, що краще вийти на дощ, ніж слухати моїх теревенів. Та не встигли вони вийти на подвір'я, як з гори Дашова посипалися серії з кулеметів. Ті, що були на порозі, метнулися по зброю. Я вхопив кілька рушниць, вискочив за хату та кинув зброю тим, що були на подвір'ї. Велике щастя, що хата заслонила нас від ворога. Лук зі своїм відділом побіг у бік Туринського на Хрещату, і ворог спрямував туди увесь свій вогонь. Я використав той момент і зі своєю групою попрямував у протилежний бік. Пробігши кусок яром, ми почали обстрілювати ворога і таким чином давали змогу іншим долучитися до нас. Та не всім вдалося вирватися з села. Кулеметник з відділу Лука розгубився і почав бігти то в нашу сторону, то завертати в бік Лука. Ми зміцнили вогонь по ворогові, але він зробив те саме і поцілив кулеметника.

Кілька днів після наскоку поляків на нас, ми вирішили відплатити їм в Команьчі, де вони мали свій гарнізон. На поважну акцію нас було замало, але налякати ми їх могли.

Ми примостилися на горі Дашова з мінометом і трьома кулеметами. Військовий будинок було нам видно як на долоні. Орудувати мінометом ніхто з нас не вмів, і тому ми виміряли віддаль "на око". Коли почало смеркати, ми випустили на пробу один набій і впяли очі в будинок ґарнізону. Долетить чи ні? На нашу радість над хатою знісся великий клубок чорного диму. Міномет був добре наставлений! І тоді ми почали посилати один набій за другим. На придачу наші кулемети з запальними кулями засипали подвір'я фосфорним вогнем. Залога гарнізону попала в паніку і втекла з будинку до бункрів. Так ми обстрілювали їх, аж поки два наші стрільці, на одному з горбів по другому боці Команьчі не вистрілили дві ракети в напрямі села. За весь час нашої "акції" ворог не вистрілив ані разу. Випустивши всі "куферки", ми розібрали міномет і вернулися до табору. За нами залишився знищений будинок і поруйновані бункри. Ворог мав кількох ранених. Такі напади ми повторювали кілька разів. Звичайно вночі, коли падав дощ і було зимно.