У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Ще в липні 1945 року, наш СКВ одержав інструкції нав'язати контакти з польським підпіллям ВІН і НСЗ5 і переговорити з ними про спільні військові дії. Такі контакти нав'язували наші відділи по усьому Закерзонні, і вони дали основи до численних зустрічей з представниками польського антибільшовицького підпілля та до укладу договору з проводом польської організації ВІН, що складалася з бійців колишньої АК6, які не хотіли вийти з підпілля після створення народньої Польщі. З представниками НСЗ договору укласти не вдалося, бо вони вороже ставилися до українців. НСЗ визначалися жорстокістю супроти українського населення. Було багато випадків, копи відділи НСЗ палили цілі українські села і нищили населення.

В нашому районі перша зустріч з представниками польського підпілля відбулася в селі Царинське.

Зате в околиці Прилук польського підпілля не було. Тому ми застосовували методу братання з польським військом, серед якого було чимало симпатиків організації ВІН. Для пропаґанди ми отримали безліч літератури польською, російською та білоруською мовами. У польському війську було тоді чимало росіян, що вдавали поляків. Польське населення придумало для них дотепну назву "поп" — "пелньонци обовйонзкі поляка". Було там теж багато білорусів із західніх областей Білорусії, приділених до Польщі після встановлення нового кордону з СРСР. За оповіданням самих білорусів було їх там приблизно один мільйон. Особливо багато було їх у 34 полку піхоти, що стояв у Сяноці.

В наших пропаґандивних листівках говорилося, що УПА не воює проти польського народу, ані проти польської армії. Вона воює проти московсько-більшовицького окупанта України й Польщі. Ми закликали поляків спільно боротися проти Москви, не виступати проти українського населення, не нищити і не грабувати його. В листівках було теж сказано, що УПА не буде зачіпати польського війська, а буде стріляти лише, щоб обороняти себе і українське населення. Але польських вояків попереджалося, що око повстанця й дуло кулемета стежать за ними, а кожний злочин проти безборонного населення буде перевірений і покараний.

Такі листівки наші розвідчики розкидали в усіх скупченнях польського війська, під казармами й окремими будинками; вкладали до плащів, прибивали на стінах будинків, на телеграфічних стовпах при шляхах, або пересилали поштою. Листівки з тим же змістом російською мовою отримували "попи" й енкаведисти.

З часу поширення листівок, польське військо сміливіше переходило шляхами та лісами, знаючи, що на нього не посипляться несподівані постріли. Бувало й таке, що помітивши здалека українських повстанців, поляки махали до нас шапками. Деякі станиці польського війська навіть розповсюджували наші листівки. Передовою в цій роботі була польська міліція у Волі Миговій.

Одного дня ми вийшли на словацький кордон по зброю й амуніцію, залишену словацьким військом. Заквартирувавши у селі Радошицях, ми ходили з місцевими хлопцями на старі окопи та збирали зброю і амуніцію. Робота була дуже небезпечна, бо нам доводилося ходити по замінованих полях.

І коли ми верталися з зброєю з окопів, зауважили чотирьох польських жовнірів, що прямували до села Довжиця. Ми сховалися в кущі і почали чекати. Коли вони зрівнялися з нами, ми роззброїли їх, завели до хати і почали гутірку. Жовніри були перестрашені і спочатку тільки мовчали. Далі вони розговорилися ламаною польською мовою. Виявилося — вони білоруси.

Розмовляючи, ми оглядали наших гостей. Вигляд їх був жалюгідний — мундири полатані, черевики обв'язані дротом, сорочки брудні. Мабуть їх вигляд віддзеркалював рівень життя в народньо-демократичній Польщі. Бо хоч у нас була суміш одностроїв — польських, німецьких, словацьких та радянських — але чоботи в нас були вичищені, сорочки і мундири чисті, на головах шапки-петлюрівки з відзнакою тризуба. До речі, ці тризуби робили самі стрільці з алюмінієвих ракетних набоїв. Були стрільці, що виконували ці тризуби справді по-мистецьки.

Полонені розповіли нам про польські гарнізони в околиці. Вони належали до частини КОП, та йшли саме на кордон на службу. Один з підстаршин сказав нам, що недавно дежурив біля свого командира і чув, як цей розмовляв телефоном про ті самі справи, про які й ми говорили. Наділивши полонених листівками, ми їх відпустили.

Таких засідок було багато. Не один польський вояк, що побував у нашому полоні, мав нагоду особисто ствердити, яка велика різниця була між тим, що про нас говорила ворожа пропаґанда, і дійсністю.

В наслідок нашої пропаґандивної роботи, ми довший час мали спокій з поляками. Польські старшини навіть писали листи до нас. Я сам, наприклад, бачив листа польського командира з Команьчі, який жалівся, що наші повстанці поранили їхнього кулеметника в коліно, а кількох вояків у плечі. Він виправдувався, що його жовніри стріляли так собі "на віват", без наміру зачіпати нас.

Та стрілянина трапилася в Ославиці. Проїжджаючи через село, поляки стріляли не "на віват", а у вікна хат. Тоді я пустив по них серію з кулемета.