У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

В наслідок цього пізніше створилися дивні стосунки. З вдячности сестри постачали нам бандажі і ліки, за які УПА їм платила. Не один із наших вояків вилікувався в мурах польського манастиря, за стіною якого квартирувало польське військо і нічого не здогадувалось.

Прийшла знову весна. Позеленіла земля, позеленіли і погустішали ліси.

Ми відсвяткували Великодні свята. В нас були запаси м'яса і муки, тож ми святкували краще, ніж попереднього року. На самі свята відійшли до Перемищини на підстаршинській вишкіл десять стрільців з нашої сотні: Калина, Семенко, Смерека, Липа, Вуж, Довгий, Зазуля, Мирон і ще двоє, імен яких не пам'ятаю.

Також під час свят, сотенний Дідик офіційно передав сотню чотовому Корпові. Дідик щораз частіше хворів; Корп і так від якогось часу вже виконував обов'язки сотенного.

Відразу по святах ми перейшли на квартири в село Середнє Велике. Ворога близько не було, і деякий час ми жили спокійно. Вечорами сходилися навіть з селянами і співали повстанських пісень.

Кружляли вістки, що ворог змобілізував кілька річників і поспішно вишколює новобранців для поборювання партизанських з'єднань. Говорилося теж про масове переселення, що його плянує ворог.

В короткому часі ці чутки почали ставати дійсністю. Почався вивіз селян з сіл, які були поза засягом наших дій. Люди утікали до сіл, що ближче нас.

У половині травня, вранці до села пригнав на коні зв'язковий з самооборони з вісткою, що ворог під'їхав панцерним поїздом до села Мокре та вбиває і виганяє людей. Ми поспішили на допомогу селянам. Минувши села Березовець і Височани, розстрільною, використовуючи яруги, гущавини і горби, які прикривали нас від ворожого ока, ми підійшли до Мокрого. З села доносився до нас страшний крик людей, плач дітей і рев худоби.

Чота Соловія зайняла становища коло нафтової шиби і ліфта, інші чоти залягли праворуч і ліворуч, здовж ріки. Саме тоді виїхала нагору ліфтом група польських вояків. Чотовий Соловій сипнув по них з автомата, а за ним Чарнота з кулемета. Поляки стояли в ліфті так тісно, що не то відстрілюватись, а навіть повернутися не мали можливости. Кулі прошили по кількох нараз. Переляканий робітник випустив з рук линву і ліфт з грюкотом полетів униз, розбиваючи всіх, кого не досягли наші кулі.

Ми перейшли вбрід річку Ославу і просунулись між хатами ближче ворога. З панцерного поїзду заграли гармати, міномети і тяжкі кулемети. Наші протипанцерні петеери2 взялись і собі за роботу; за якийсь час поїзд почав притихати. Тим часом ворог згуртувався ближче нього. І ми ще більше посилили наш вогонь з усіх родів зброї. Поляки не витримали нашого наступу, і поїзд рушив у сторону Сяноку.

В той час, коли відбувався бій в Мокрім, кілька хлопців з куща, які не встигли приєднатися до сотні, почали "думу думати", якби і їм вдарити по поляках. Вони витягпи з криївки кілька мін, і хоч ніхто з них не вмів вживати їх, вони щасливо замінували ними залізничий міст. Коли панцерний поїзд в'їхав на нього, наступив громовий вибух. Хлопці із страху поховали голови в бур'ян, а коли піднесли їх, і міст і поїзд вже були в річці. Ми в селі думали, що це Хрін іде нам з допомогою.

Коли ми верталися назад, з пивниці спаленої хати вибігла маленька дівчинка, може шести років, і побачивши нас, покликала:

— Мамо, мамо, виходьте, наше військо йде!

З Мокрого ми вже не верталися до Середнього Великого, а затрималися в селі Туринське.

Не минуло і кілька днів, як до Сяноку, Ліська, Загір'я і Риманова прийшли чотири польських дивізії і одна дивізія НКВД. До Яселя, Команьчі, Тісної і Луковиї привезли танки й іншу панцерну зброю. Ми перейшли до села Суковате, але вдень сиділи в лісі. Сотня Хріна була в постійному русі, бо ворог думав, що це вона завдала йому стільки втрат у Мокрому, і ганяв за нею.

З приходом великих ворожих сил на Лемківщину, почалися сильні облави за нами, а по селах творилися ще більші страхіття. Села, через які перейшов ворог, виглядали немов після нападу диких орд. Поляки з ненавистю хижаків нападали на безборонне населення і знущалися над кожним, хто попадав їм у руки. Таким чином вони хотіли викликати серед українського населення паніку і зломити його морально, зробити нездібним до самооборони і спротиву.

Світ мовчав про ці страшні злочини, хоч я не вірю, щоб не знав про них, бож у Варшаві були західні дипломатичні представництва і вони мусіли знати, що діється. УПА робила все, що було в її силі, але наших сил було замало, щоб встояти проти численної регулярної армії. Наші відділи нападали несподівано на ворога і знову зникали в лісах. Ми мінували дороги, висаджували транспорти з військовими матеріялами, нищили військові будинки. Це паралізувало рух ворога на кілька днів, а потім ішли нові достави, нові вояки, нова зброя.

Десь також у травні, підпільники з Микова заалярмували, що ворог вскочив у село, брутально побив людей, розстріляв багатьох чоловіків і погнав усіх мешканців до Смільника, де був збірний пункт.