У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Наступного дня, лісами Хрещатої ми верталися до табору, коли почули густу стрілянину в Середньому Великому. Ми відразу догадалися, що на село напав ворог. Та докладніше про все оповіли нам пізніше вояки з сотні Хріна. Це був якраз Йордан, і люди вийшли з священиком на річку на водосвяття. Прийшли також обидві сотні. Селяни були задоволені і гордо дивилися на своє військо. Коли водосвяття кінчалося і люди набирали в дзбанки води, застава повідомила, що до села підходить ворог. Наші негайно зайняли становища на горі Ґабор, і коли ворог наблизився, вони вжарили з усієї зброї так, що відразу поклали кільканадцятьох ворогів. Поляки попали в паніку і кинулися утікати, забувши про свої фіри з награбованим добром у селі Мхаві. Наші за ними. Поляки вбігали по дорозі до хат, здирали з дядьків одяг, переодягалися і тікали далі до Балигорода. Польська застава перед містом, побачивши, що прямо на неї біжать різнородно одягнені вояки, подумала, що це повстанці, і сипнула по них кулеметним вогнем. Тож кого не досягли наші кулі, того поцілила польська застава.

20 лютого 1946 року наша сотня дістала наказ іти в терен. У таборі для охорони залишилася чота Кручі і кухарі.

В селі Карликів ми стрінулися з обома сотнями Хріна і разом пішли попри Токарню, Волю Яворову до села Пулави, де ми перестояли до наступного вечора, а потім пішли далі на північ. Після кількох годин маршу по зв'язку прийшов наказ зупинитися і викликано сотенного і бунчужного до заду. На снігу просиділи ми більше як годину. Цілком закоцюбли.

Нарешті рушили в напрямі села Токарня. Коли сонце зійшло, ми зупинилися на горі Зрубань. Між вояцтвом облетіла вістка, що ворог стягнув великі сили до Команьчі, Буківського, Яселя та інших сусідніх сіл.

Раптом від сторони нашого табору почули відгомін гураґанного вогню кулеметів, мінометів і артилерії. Це тривало добрих дві години. Нам стало ясно, що ворог напав на наш табір. Коли все притихло коло полудня, дано наказ обережно вертатися до табору.

Ми підійшли до наших землянок, коли вже звечоріло. Мене і ще двох вислано наперед на розвідку. Лисячим кроком ми підсунулися до кухні, і от хтось зашпортався на баняк, — він клятий як задзвенить, як затарабанить! До нас прибігли хлопці з роя, думали мабуть, що ми наткнулися на ворога. Та табір був порожній. Ми обережно підповзли до землянок і побачили, що вони розбиті.

Пригноблені, ми попрямували до села Вислок. Там стрінули ми трьох наших стрільців і від них довідалися, що сталося в таборі після нашого відходу.

Ворог наскочив на табір цілком несподівано. Всі, включно з кухарями, боролися мов леви. Прорвали три лінії наступаючих і положивши кільканадцять поляків, вийшли поза їх кільце. Над селом Вислок Великий прорвалися через ще одну ворожу лінію. Там якраз ті три стрільці стратили зв'язок з рештою чоти. В наскоку брали участь одна дивізія і один батальйон НКВД. Ворог втратив п'ятнадцять вояків і мав більшу кількість ранених. Вертаючись до Команьчі та Буківського він грабував села і знущався над людьми.

Наступної ночі до нас долучився Круча з цілою чотою. Наші не понесли ні одної втрати в людях.

Наша Служба Безпеки почала слідити за сексотами, бо тільки такі могли донести, де наш табір. Зрадників виявлено і поставлено під польовий суд.

Так не довелося нам дозимувати в бункрах. Почалося знову бурлацьке життя. Не завжди вдавалося квартирувати в селах. Часто-густо доводилося ночувати в лісі серед лютого морозу.

Багато хлопців перестудилися, дехто відморозив руки, ноги, вуха, ніс. Я дістав ропне запалення обох вух. Зголошувався кілька разів до санітара, але він був безпорадний — вуха треба було вигрівати, а ми були цілий час в поході і не затримувалися на одному місці більше, як один день. Санітар зголосив мене до сотенного Дідика, але він погрозив палицею та нагнав до роя. За кілька днів мені погіршилося і я почав тратити слух, напухло лице. Санітар Пасічник пішов зі мною ще раз до сотенного і одержав від нього дозвіл послати мене на лікування в санітарний пункт у Середньому Великому. Зі мною послали ще стрільця Борака, який мав відморожені ноги і ходив на милицях. До місця лікування ми йшли через села Прибишів і Щавне, де стрінули інтендантів Човна і Обласного. Вони дали нам кілька кусників хліба та трохи бакуну і запевнили, що можемо йти далі, бо ворога нема близько. Нам треба було перейти в долішньому кінці села залізницю та міст через річку Ослава. Мій друг по недолі шкутильгав, і я мусів його підтримувати. Ми з бідою перейшли залізницю і міст, що властиво був довжезною кладкою, яка дуже гойдалась.

З Середнього Великого зв'язкові перевели нас до Суковатого. Санітари щодня доглядали нас, полоскали мені вуха і робили теплі оклади, але, як ворог наскакував, доводилося пересиджувати в лісі. Але спали ми в теплих хатах. Харчі також були можливі. Мені незабаром покращало, і ввечорі я час від часу ходив до дівчат на вечорниці. За два тижні я вернувся до сотні.