У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Через Прибишів ми побігли до Карликова, над яким стояла червона заграва. Нам на зустріч втікали жінки з дітьми, але господарі вперто залишалися при своїх хатах. Побачивши нас, селяни почали долучуватися до нас, деякі навіть із зброєю.

Залишивши лише кілька роїв на заставах, ми цілою сотнею увірвалися в село і відкрили вогонь по ворогові. І він, "відважний" супроти безборонного населення, дав ногам знати. Втікав так, що навіть не мав часу відстрілюватися. На жаль, наші застави були слабі, і тому йому вдалося втекти з села. Лише в долішньому кінці села застава зловила трьох поляків. У селі поляки вбили дев'ятнадцять осіб, в тому священика, його дружину, дочку і тринадцятимісячне немовля. Маленька дитина була цілком порізана. Інші вбиті були теж жахливо проколені баґнетами, мали поломані руки, ноги, повиколювані очі, відрізані носи і вуха. Між людьми, які врятувалися, більше, як сотка була тяжко покалічена. Наші санітари дали їм першу допомогу, а потім ще довго лікували їх.

Ми помогли селянам погасити вогонь, але більше як половина села таки згоріла.

Люди дякували нам, обіймали, цілували. А коли побачили тих трьох польських полонених, нам ледви вдалося стримати їх, щоб не роздерли їх живцем.

Село Карликів горіло вже втретє. Перший раз спалили його більшовицькі партизани, потім німці, а тепер поляки. Селяни з сумом говорили, що вже мабуть не будуть відбудовувати хат, а будуть жити в землянках.

Через Полонну і Прибишів ми вертались до табору. Люди в селах не спали — вони в молитві за нашу перемогу, очікували нас.

На другий день відбувся допит полонених. Вони "сипали" один одного, сварилися і виявляли хто вбивав людей. При чому виявилося, що поляки творили спеціяльні відділи, призначені до підступних нападів на українські села, з метою тероризувати населення шляхом вбивств. Нам вдалося ствердити, що в нашому районі на такій службі був один батальйон війська.

Десь в той час з нашої сотні втекли четверо новобранців. Двоє з них вештались по селах і спочатку крали дрібненькі речі, а тоді взялися за худобу і коней. Найгірше було те, що вони діяли під маркою УПА. Сотенний доручив Дорошеві прослідити справу. Він у співпраці з місцевими кущами дуже скоро схопив одного з них у селі Туринському. На допиті він признався до злочину, але спільника не зрадив. Його засуджено до кари смерти через повішення. Від того часу крадіж на рахунок УПА припинилася.

Але багато гіршу несподіванку зробив нам ройовий Крамаренко, старий вояк із підстаршинської школи "Оленів" у Чорному Лісі. Одного дня він щез без сліду. Розшуки жандармерії залишилися без успіху. За Крамаренком слід застиг. Його рій перебрав Глинка, також випускник школи "Оленів".

Відразу по Різдві прийшов від крайової служби здоров'я головний лікар, який переглянув усіх вояків. Лікар, Вуйко, був огрядний, низенького зросту. Перегляд проходив справно.

Перед оглядинами треба було всім помитися. Нема де правди діти, в сотні було досить таких, яким миття не справляло приємности, зокрема взимку, коли тріщав мороз, а сніг сягав по пахви. Вода часто замерзала в потоці на кістку, і тоді ми натирали тіло снігом. До цього найважче було привикнути новичкам.

Вуйко ствердив у мене пропуклину і тому написав посвідку, щоб мене звільнити від ношення кулемета, скриньки з амуніцією тощо. Цю посвідку я зберіг до сьогоднішнього дня.

Від доктора ми довідалися, що стан здоров'я всіх вояків УПА був задовільний. Під керівництвом д-ра Вуйка в селі Микові відбулися санітарні курси, в яких з нашої сотні взяли участь санітар Конарик, Пасічник, Василь та ще кілька людей.

В наслідок страшного терору поляків, багато молоді втікало в підпілля. Сотенний Хрін створив з неї другу сотню.

У цих молодих хлопців була лише одна думка і одне бажання — пімсти, пімсти і ще раз пімсти. Вони були ще майже діти, але польська жорстокість зробила з них безстрашних і завзятих борців, що не знали що таке небезпека і страх. В них закам'яніли серця ще тоді, коли вони з плачем дивилися на закатованих ворогом рідних.

Сотенний Хрін створив з них пробоєву сотню лемків, яка вважалася одною з найкращих у всій Україні.

Наш рій Байдака познайомився з цією сотнею на Щедрий вечір, коли ми отримали завдання доставити кілька пачок мін до сіл Середнє Велике і Душатин. Нова сотня під командою сотенного Страха квартирувала якраз у тих селах, і ми мали нагоду приглянутися тим молодим воякам.