У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Почали розладовувати навантажені сани: пів курки на стрільця, буханець хліба, два яйця, мішечок з бакуном та кусочками газети на папірці. Ми раділи як діти. Наше вояцьке життя було багате на різні несподіванки, але вони майже завжди були скорше неприємного характеру. Рідко траплялися такі, які приносили радість.

Чи і Ти, дорога подруго Еммо, згадуєш того Миколая 1945 року?

5 січня, коли в передсвяткову пору, незалежно від того як нас загартувало вояцьке життя, починали нам щеміти серця тугою за родинним теплом, сотенний зарядив відмарш сотні в терен. Нам стало ясно, що плянується якась акція і що про Святий вечір треба забути.

Минувши села Полонна і Карликів, ми зустрілись у Волі Петровій з сотнею Хріна і далі пішли разом повз Токарню, Волю Яворову і Нагоряни до Сенькової Волі, де серед привітних селян трохи відпочили. Потім верхами гір ми зайшли до сіл Тарнавка і Вислочок і тут заквартирували. Селяни вітали нас як своїх рідних синів. Мене і ще трьох стрільців приділено до хати "американця", як він сам себе відрекомендував. Коротко перед війною він вернувся з заробітків в Америці.

Разом з господарями ми засіли до Святої вечері. Господарі розповідали, що в їхньому селі діялися такі самі злочини, знущання, грабунки і дикі наскоки польського війська, поліції і цивільних, між якими були навіть жінки, як і по інших селах.

Увечорі ми всі зійшлися на збірку. Нас відпроваджували майже всі мешканці. Хрін подякував селянам за гостинність і сказав, що ми йдемо помститись за незлічені жертви польського терору. Люди, слухаючи Хріна, плакали над своїм горем і благословили нас.

Горами ми попрямували до Дошна. Над селом нам з'ясовано ціль нашої акції — спалити Королик, Королик Малий і Дошно — всі положені близько себе. З них поляки виселили наших людей і вже почали заселювати колоністами. Місцеві поляки мали тут лише кілька господарств. Наказ — стріляти лише у власній обороні і тільки в озброєних. Чітко з'ясовано завдання кожної чоти і роя. Наш рій призначено до групи, що мала зірвати будинок школи в Королику, де примістилася станиця міліції.

Ми підсунулися близько до будинку. Одягнені в білі "маскіровки", ми прилягли на горбі снігу. Нам добре було видно, що діється в освітлених кімнатах. В такт музики кружляли пари. Мужчини самі військові і переважно підстаршини. І мимоволі прийшла думка, де їх стільки взялося, за що вони так скоро авансують? Чи за справність у грабунках і вбивствах мирного населення?

Поки кінчали грати танґо, наші спеціялісти від мінування вже встигли побувати в пивниці. У кожного з нас у руках ґраната, кулемети наставлені прямо на вікна і двері.

Кілька пар вийшли на двір і тут же біля нас романсують. Інші виходять в своїх фізіологічних потребах. Наше напруження доходить до кульмінаційної точки, чуємо свій кожний здушений віддих. Оркестра знову заграла танго. Пам'ятаю як нині — "Мусялем цєм зоставіць". Усі поспішають до залі. У ту ж хвилину в повітря вилітає червона ракета і розсипаючися стрічками, опадає на землю.

В будинку завзято танцюють. Горить кабель від мін. У вікна хати летять "куферки" ґранат. Ми відскакуємо від будинку, а кулемети з дальшої віддалі починають свій танець. За хвилину все перетворюється в грім бубнів — будинок струшує і він розсипається довкруги...

Чверть по першій ми вже верталися на збірний пункт. За нами залишилася велика заграва.

Десь у другій половині січня 1946 року, одного морозного ранку нас заалярмували сильні постріли у Вислоці Великому. В таборі проголошено алярм, а до села вислано один рій на розвідку. Селяни, що втікали з села, сказали, що на село напали польські банди з Команьчі і грабують та палять хати. Дим, що кпубився над селом, потверджував вістку.

Сотня побігла до села. Дві чоти зробили засідку від сторони Команьчі, інші з жандармерією Дороша вскочили до села з кількох боків. Поляки, застукані зненацька, пустилися тікати в напрямі Команьчі, та там їм заступила дорогу чота Гриня. Хоч ворог був удесятеро сильніший від нас, він так утікав, що навіть не підбирав своїх ранених і убитих.

Стрільці і командири погасили пожежу, але тридцять три господарства таки згоріли. Рятуючи палаючі хати, ми бачили у згарищах помордованих людей — мужчин, жінок і дітей!

Наша сотня врятувала багатьом життя, але поки ми встигли прибігти до села, поляки замордували вже семеро чоловіків, троє жінок і четверо дітей. Троє людей померли в наслідок тяжкого поранення кілька годин після наскоку. Загально в селі було понад п'ятдесят осіб легко поранених. Таке саме число було людей тяжко покалічених побоями.

При дорозі, що вела до Команьчі, ми пролежали на становищах до пізнього вечора. Але ворог вдруге нападати не насмілився.

В таборі кухарі чекали на нас з гарячою юшкою. Ми всі були змучені і мріяли про відпочинок. Але не встигли ми сьорбнути юшки, як проголошено збірку. На маєш відпочинок! А з Карликова чути було короткі кулеметні серії. Це польське військо господарювало у селі.