У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Стійки повідомили, що з усіх боків підходив ворог. Наш витончений слух ловив найменший шелест. Ми наставили зброю. Ворог щораз ближче. І ось зацокотіли наші кулемети, заграла вся зброя, — ворог відрухово відступив назад. Але від його кулі впав на землю Птах. На його місце став Веселий і посипав з кулемета запальні кулі. Зачаділо увесь ліс; загорілись кущі.

Ворог не встояв під нашим сильним вогнем. Але це лише на нашому відтинку. На інших палахкотів сильний скорострільний вогонь, вибухали ґранати, орали землю міномети. На становищах йшли команди — то кулемет наперед, то назад. Сотенний Бродич дав наказ до прориву. Чота Дороша зірвалася з криком "слава" наперед. Подужчав вогонь нашої чоти. Градом летіли ґранати. А ось прийшла черга бігти нам. Командир Грім і кулеметник Веселий сікли з кулемета, не відставав Верба зі своїм МГ 42 і Топір зі своїм дехтярем; Барон посилав "куферки" з крісового мечета. Чайка з петеера вимацував гнізда ворожих максимів.

Ми добігли до краю поляни. Команда — перебігати по одному! Ворожі кулі сікли землю і гілля, а нас не чіпали. Сотенний Бродич перебігав поляну то туди, то назад, щоб всіх допильнувати. Він так спритно стрибав від куща до куща, що я пішов його слідами і наслідував його рухи. З Божою допомогою всі опинилися по другому боці поляни. Тут починалася гущавина, і ми зникли в ній.

Як ми вирвалися, я дивувався тоді, дивуюся й нині. На нас наступало понад двадцять сотень, а на побоєвищі залишилися тільки Птах і Прут.

За яких дві години маршу перед нами простелилося поле, а праворуч село. За полем далі ліс. Ми іншого вибору не мали і тому подалися навпростець. З крайніх хат повибігали селяни. Та ось з гурту відділилося троє чоловіків у мундирах і побігли за нами. Вони мабуть думали, що ми польський або більшовицький відділ.

Вже на узліссі польова жандармерія зачекала на них. Це були чеські жандарми. Побачивши свою помилку, вони квапливо почали запевняти наших, що українці і чехи повинні жити в згоді, бо ми "братні народ".

Ага, тут де їх менше, то ми "братні народ", а дві години тому, як перевага була по їх боці, — хто ми їм були?

Раптом в наш бік посипалися кулі. Наша застава відповіла вогнем. Полонені, скориставши з хвилинного замішання, пустилися втікати. Автоматна черга перетяла дорогу одному, іншим пощастило.

По короткій перестрілці, нам вдалося відв'язатись від ворога, але ненадовго, бо перебігши лісом хребет одної гори, ми опинилися перед битою дорогою. За нею велика лука, а далі висока і стрімка гора, — цілком гола, лише вдолині покрита густим ліском. Чота Дороша скоренько перебігла дорогу. З нашої чоти лише кількох нас встигло перескочити на леваду, як над'їхало кілька танкеток і авт. З них вискочили жовніри і відкрили по нас вогонь. Але ми щасливо добігли до перших кущів. Тоді ворог спрямував свій вогонь на стрільців Дороша, що якраз спиналися по лисій, стрімкій стіні вгору. Ворог бачив їх як на долоні. Не знаю, чи це наше повстанське щастя, чи ворог не вмів стріляти, але всі хлопці щасливо вилізли до перших кущів. Правда, не знати, що було б, якби чотовий Корп по другій стороні дороги не відкрив вогню по ворогові. А так єдиний трофей, який дістався чехам, був старий кухонний баняк. Такий собі нівроку — в ньому варили їсти на цілу чоту. Щурові було сказано його носити і він носив, хоч властиво міг з ним розстатися, бо баняк був пошкоджений кулями. Але наказ є наказом; а стрілець Щур своєї ініціятиви ніколи не проявляв, тому силувався з тим баняком вилізти нагору.

Ланковий Смерека гукнув йому, "Щур, кинь баняк", а Щур у відповідь, "а ніщо мені сотенний не скаже, що я кинув баняк?" Тоді Смерека, як гукне на нього... і баняк полетів мов громовиця прямо чехам в руки.

Чотовому Корпові довго не довелося обстрілювати ворога; ззаду по наших слідах ішов другий ворожий відділ. Ворог старався за всяку ціну витиснути чоту Корпа на леваду. Та партизан добре в тім'я битий — на пасовисько не полізе. Чота вміло поманеврувала між ворожими відділами і зникла в лісі.

А за той час ми з чотою Дороша вилізли на вершок гори. Рій Палія пішов перевірити терен. І якраз в сам час, бо з другого боку, де гора не була така стрімка, йшла група чеських вояків. Палій і Білянс своїми кулеметами завернули чехів вдолину.

На вершку гори половина стрільців цілком ослабла. Деякі знепритомніли. Санітари, хоч самі ледве трималися на ногах, роздавали потребуючим якісь каплі.

Пригадую собі санітара Орленка, — худий, виснажений, як і ми всі, він під час боїв бігав, робив перев'язки і виносив ранених в безпечне місце. Так само Конарик, — молоденький, слабовитий хлопчина, — але як треба було, він ніс удвічі більшого від себе хлопа. А санітар Пасічник! Він виглядав як заморена серна. А скільки він мав духової сили, скільки гумору!

Ліків у нас було обмаль, не бракувало тільки аспірини. І він на усі недуги, — біль руки, ноги, шлункову нестравність — давав аспірину і запевняв, що поможе. Та й справді, — помагало.