У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Пам'ятаю, одного разу в сотні кинулась короста. Пасічник і Крук зробили власного виробу мазь. Вони стовкли на порошок кусок толу з міни, змішали з живицею і лоєм. І вона дійсно помагала. Але з тою маззю була теж пригода. Перетоплену в їдунці мазь санітари поставили за колибу, щоб вона вистигла. Пізно вночі хлопці вернулися зі стійки, голодні як пси. Хтось з них знайшов їдунку з маззю, думав що це перетоплений лій. В таборі знайшлося кілька бараболин і вони її помастили тим "лоєм". Уранці Крук і Пасічник до мазі, а там лише порожня їдунка. Довго не довелося розпитувати, бо незабаром, тримаючись за животи, прибігали нічні "ласуни". І що ви думаєте? Що їм помогло? Аспірина!

Почало смеркати, і хоч у всіх було лише одне бажання заснути і ще раз заснути, сотенний наказав іти далі.

Ми йшли весь час вгору і вгору. Сонце пробивалося крізь гущавину лісу, а ми йшли, ледве волочучи ноги. Щойно коло полудня польова жандармерія знайшла вигідне місце для таборування. Крім стійкових, ми всі попадали на землю. Та голод не давав заснути. Ми вже не мали жадних харчових запасів. Два останні тижні ми їли лише раз денно, а останні два дні взагалі не мали нічого в роті.

Сотенний послав розвідки, щоб розглянулись в терені. Одна з них притягнула двох баранів. Вояки вкрали їх з пасовиська. Ми розклали вогонь. Варити не було в чому, тому поділили м'ясо на порції і кожний варив у своїй їдунці. Гірше було з тими, що погубили їдунки, — їм довелося чекати, поки інші зварять. Наповнивши шлунки несоленим і напівзвареним м'ясом, стало легше на душі.

За кілька днів ми зайшли до найближчого села за горою. Населення переважно українське досить добре поставилося до нас. Словаки теж відносилися до нас зичливо. Селяни з власної ініціятиви зробили між собою збірку харчів для нас. Від людей ми довідалися, що в облаві, з якої ми чудом врятувалися, ворог мав великі втрати. Селяни бачили, як з лісу виносили вбитих і вантажили на закриті брезентом вантажні авта.

На території Польщі облави продовжувалися. Щоб втекти якнайдалі від лиха, чота Корпа зайшла аж над ріку Дунаєць. Але і там не було свободи рухів, бо по селах було військо та самооборона ОРМО. Кожна поява в селі за харчами викликала нову хвилю облав. Чота голодувала.

Голод — це великий можновладець. Почалося дезертирство. А щонайгірше втекли ті, від яких найменше можна було того сподіватися.

В половині червня чота знаходилася коло річки Попрад і плянувала перейти на другий берег. Чотовий Корп, командир жандармерії Грім, харчовий інтендант Ящірка і колишній ройовий Луговий пішли перевірити терен. І як пішли, то слід за ними застиг.

Стрілецтво спочатку остовпіло, а потім попало в страшну паніку. Втекли командири! Як тепер бути?

Ситуацію вдалося опанувати ройовому Уралові. Він зумів утихомирити стрільців і навести дисципліну. Під його командою чота перейшла Попрад і попрямувала на Рунок. По дорозі їх стрінула ще одна несподіванка — непомітно щезли політвиховник Микита, ройовий Новий та стрільці Чайка і Сосна.

Інша справа була з Чарнотою, Білим, Корчиком, Воробцем і Стрілою. При переправі через Попрад чота наткнулася на польську стежу. В сутичці не було жадних втрат, лише в метушні їх п'ятьох відстало від чоти. Але вони ще тої самої ночі, при допомозі польського селянина перейшли річку і попрямували на гору Груник, де Урал назначив збірку на випадок розчленування чоти.

А чота Дороша з сотенним Бродичем в тому часі йшла пропаґандивним рейдом по словацьких селах. Вони переводили віча й інформували на них про нашу боротьбу. Словаки ставилися до них прихильно і майже не було випадків, щоб хтось доніс до військових органів про їх присутність у селі. За два тижні, в другій половині червня, чота перейшла над селами Чорна і Біла Вода на польську сторону і щасливо добилася на Рунок.

На Словаччині з чотою Дороша цілий час перебували боївки Смирного (санітарки Таня і Оксана, стрільці Іскра, Дуб, Борис, Тур, Липа, Тріска і Жук) і Чабана (Пімста, Хитрий, Сокіл, Орест і Крук) та відділ Служби Безпеки (командир Грізний, стрільці Чорний і Мак). Більшість з них пізніше загинули — Чорний влітку 1947 року над селом Рихвальд, Крук і Оксана восени того ж року над Ропою. В серпні Дуб попав полякам в руки, Липа здезертирував. Приблизно тоді загинули й інші, як наприклад, Тріска в селі Бодаки в хаті свого хресного батька, який сам навів поляків на нього.