У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Ми довго сиділи мовчки. Мене охопив дивний неспокій і я думаю, що так відчували й інші, — бо хоч який тяжкий був наш шлях на рідних землях, то далека і незнана дорога на чужину викликала тривогу. Не легко буде її перейти і чи перейдуть її всі?

Почалися гарячкові приготування до відмаршу. Розділювано між стрільців літературу, що її залишила провідниця Христя з дорученням доставити на Захід; студійовано мапи і накреслювано маршрути; закопувано речі, яких ми не могли з собою брати; показувано всі наші криївки провідникові боївки Смирному. З нами відходили кілька його стрільців, він сам і ще дехто залишалися, щоб тримати зв'язок для інших груп, які йтимуть зі Сходу.

Всі латали взуття і мундири.

Відбувалися безконечні наради. Стояло питання, чи ми маємо іти цілою чотою чи малими групами, а якщо так, то хто з ким. Мені особисто було байдуже. Я готовий був іти з кожним, аби лише малою групою, а не цілою чотою.

Нарешті скликано збірку і розділено всіх стрільців на групи. Розподіл виглядав так:

Перша група: Політвиховник Бойко, Круча, політвиховник Зенон, підстаршина Калина, кулеметник Верба, стрільці — Крампа, Щур, Чува, Колос, Шабля і троє боївкарів, прізвиськ яких вже не пам'ятаю.

Друга група: Чотовий Урал, кулеметник Грізний, стрільці — Корчик, Граната, Борис, Недобитий, Білий і боївкар Іскра.

Третя група: Ройовий Зелений, кулеметник Топір, санітари Орленко і Веселий, стрільці — Зарічний, Куропатва, Барон і Славко.

Четверта група: Ройовий Райтер, кулеметник Музика, ланковий Смерека, стрільці — Степовий, Вишня, Драгомир і молоденький хлопчина з боївки, Жук.

П'ята група: Підстаршина Семенко, санітар Пасічник, стрільці — Славко і Голуб.

Група політвиховника Бойка була найбільша, бо він узяв з собою всіх найбільш незарадних стрільців, від яких відмовлялися інші ройові. У війську вже так буває — одні стрільці є здібні, розважні, повні ініціятиви, інші цих прикмет не мають і лише краще або гірше виконують накази.

Кожна група опрацювала свій маршрут. Рішено, що в плян маршу одна група другої не втаємничує, щоб на випадок коли б котрась попала ворогові в руки, не зрадила маршруту інших.

Перед самим нашим відходом ми довідалися, що згинув наш колишній бунчужний і політвиховник Хитролис, який розірвав себе ґранатою в криївці, і що провідниця Христя попала полякам у руки. Її зловили в поїзді, як вона їхала до Горлиць. Хтось із сексотів чи дезертирів розпізнав її по якомусь знаку на лиці (здається вона мала велику родимку). Її судили в Ряшові, а згодом у Варшаві. Вона, як ми пізніше довідалися, не зрадила ані одної таємниці, хоча знала не одну, бо була керівником господарчої частини підпільної сітки на Лемківщині.

Перед сумерком, на галявині зібралося все стрілецтво. Остання збірка чоти. З промовою виступив політвиховник Бойко. Почав і розплакався. По наших обличчях потекли також сльози. Він востаннє пригадав нам про вояцьку присягу і військову дисципліну. Відтак ми відмовили молитву. Ми щиро просили Всевишнього про ласку і допомогу щасливо дійти до призначеної нам мети. А потім прийшло прощання. Стрільці сильно стискали тверді і порепані правиці і сильно наголошували слово "до побачення". Ніхто не знав чи ми ще стрінемося вдруге.

А як запала ніч, кожна група пішла своїм шляхом. Ми взяли відразу напрям на захід, просто на Рунок. По двох днях маршу, ранком 15 вересня ми стали на відпочинок в околиці сіл Чорна і Біла Вода, Шляхтова і Яворка. Це, мабуть, останні села нашої Лемківщини. Ми довго стояли і вдивлялися у вершки Карпатських гір та зелених лісів, де кожний із нас знав найвужчу стежку, найменшу яругу і поляну, кожне дерево і кущик, які протягом чотирьох років були нам рідною хатою.

Біля Щавниці ми перейшли Дунаєць. Тут у польських селах, ми подавали себе за польських вояків або за польських підпільників, залежно від обставин. Селяни обдаровували нас харчами та інформували про безпечні дороги. Так дійшли ми до Нового Тарґу. Військова мапа, якою ми користувалися, обіймала терен тільки до того міста і далі ми мусіли іти наосліп. Розпитавши селян, ми обрахували, що ми повинні ще поночі обминути Нови Тарґ. Але дорога виявилася довша і світанок застав нас на окраїнах міста. Нам довелося добру годину бігти, заки ми заховалися у гущавинах смерекового ліску.

По кількох днях маршу ми дійшли до села Яблонка, що лежить під горою Бабя Ґура. Тут ми стрінули пачкарів, що часто переходили кордон і від них довідалися, що польського війська тут багато нема, бо воно поїхало десь там на "українське всє, бо там провадзі сє вєлька война з україньскімі партизанамі", і по другій стороні чеське військо "теж поєхало там ґдзє война з партизанамі". Не марнуючи часу, як добре стемніло, ми помаршували в бік кордону. По добрих двох годинах ходу ми побачили прикордонні стовпи. Бабя Ґура, дуже розлога, поросла високою травою, на ній багато зрубів і лише тут і там ростуть групами смереки. Ніч була місячна і це помагало нам орієнтуватися між зрубами і колодами. Ми йшли цілу ніч, щоб якнайдалі віддалитися від кордону.