У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

По добрій годині ходу, на небосхилі перед нами зарисувався якийсь лісок. Терен був рівний як стіл. Та коли ми підійшли ближче, ми побачили, що це не ліс, а лози вздовж великої ріки, а далі перед нами відкрилось срібне плесо майже стоячої широкої води, другий берег якої чорнів далеко на обрії. Я і Смерека злобно розсміялись.

— Ну, що ж, Райтере, хоч ми й не розуміємось на мапі, а Морава, як сам бачиш, не баюра!

Райтер у відповідь лише прокляв чеха, якому він дався обдурити.

Ми пішли вздовж берега. Незабаром перед нами зарисувались контури мосту, що на ньому миготіли світла. Була пізня пора ночі, пішоходів на мості не було, рух авт був також невеликий. З нашого боку вартових не було. Ми поміркували, що коли по другій стороні стоїть варта, то мабуть не більша як два-три чоловіка, а з ними ми собі дамо раду. Коли ми так обсервували рух на мості, мені прийшла думка, щоб бігти за вантажним автом, яке заслонить нас перед вартовими. Ідея сподобалась і діждавшися влучного моменту, ми вискочили на міст. До половини мосту ми трималися щільно авта, але далі шофер збільшив швидкість і ми залишилися трохи позаду. При кінці мосту ми побачили двох вояків з крісами на плечах. Вони завважили нас тоді, коли авто, осліпивши їх фарами, промчало повз них. Вони не мали вже часу стягнути зброї з плечей і тому дали ногам знати. Ми побігли кілька кроків за ними, а далі, порівнявшись з лозами, раптово завернули в інший бік і зникли в темряві.

Ми бігли добрий кілометр, аж поки не добігли до якогось лісу. Але там ми попали між якісь дротяні сітки та загороди. Вони були дуже високі, перелізти їх не було легко і дедалі їх ставало щораз більше. Ранок застав нас між тими загородами змучених, подряпаних і обдертих. Ми полягали під корчі та рішили пролежати цілий день. Всі скоро позасинали. Мені першому припало вартувати. По якомусь часі біля кущів появилася громадка цесарок. Вони почали тупцювати вздовж корчів і заглядати попід них. Мене занепокоїло, що якби хтось надійшов, міг би поцікавитись, що вони тут побачили і я почав кидати в них камінчиками, та вони не боялися, навпаки, це ще збільшило їх цікавість.

Раптом десь позаду мене бахнув постріл. По наших корчах полетіли шроти. Цесарки розбіглися, лише одна залишилася на землі мертва. Майже попід самими корчами перейшов якийсь чоловік з рушницею, підняв птицю і пішов далі. Кілька хвилин було спокійно, а тоді кляті цесарки знову зібралися під нашими кущами і ще більше нахабно заглядали до нас. Нам не лишалося нічого іншого як шукати собі іншого сховища, щоб якийсь мисливець замість цесарки не вполював нас. Ми довго повзли на животах, заки вибралися за загороди і знайшли інші кущі.

Увечорі ми рушили в дорогу, попередивши Райтера, щоб не думав вступати до чехів з візитами. Але нам треба було запастися хлібом бодай на кілька днів. В одному селі ми здалека занюхали запах свіжого хліба в пекарні.

Та коли ми зайшли до хати, то перше, що ми побачили був не хліб, а великий портрет Сталіна на стіні. За прилавком поралася молода і гарна жінка. Вона закричала і на її крик з другої кімнати вийшли двоє чоловіків — всі троє застигли в очікуванні.

— Ми хочемо купити хліба, — сказав один з нас і поклав гроші на прилавок.

На наше чемне звернення, жінці вернулася мова і вона з криком заявила, що для бандитів у неї хліба нема. Ми чемно повторили наше прохання, а жінка перейшла на звичайну лайку. Цієї балачки було нам забагато і один з нас зірвав портрет Сталіна, потоптав його ногами та крикнув і собі. Жінка більше не перечила. Ми забрали хліб і зникли в темряві. Десять хвилин пізніше село освітили ракети. Це пекарі напевно заалярмували військо або жандармерію.

Така була наша перша зустріч з чехами. Добре, що за порадою добрих словаків, ми вибрали такий шлях, що нам не прийшлося довго йти чеською землею.

Коло третьої години ранку ми опинились у густому лісі і пересиділи в ньому до наступної ночі. Ліси тут взагалі не такі як в Карпатах — багато менші та молоді. Терен рівний як стіл.

Наступні дві або три ночі нам довелося маршувати все полями, лише де-не-де траплялися молоді ліси. Наш шлях перетинала річка Дія. Тої ночі, коли ми заплянували її перейти, хоч ми скоро і без відпочинку йшли, — нам забракло ночі. Ранок застав нас у чистому полі яких п'ять кілометрів від річки. Іншої ради не було, як перележати цілий день на полі. Ми полягали в малих рівчаках і понакривали себе сухою гичкою цукрових буряків. О, тяжке то було лежання.

Зранку був сильний мороз, а цілий день стояло докучливе вологе зимно. Лежати треба було в одній і тій самій позиції, бо зараз за полем ішла дорога, що по ній їздили авта. Ми не зводили очей з дороги і лише коли на короткі проміжки часу автовий рух припинявся — ми потроху рухали затерплими і закоцюблими руками і ногами. Це був одни з найдовших днів, які я пережив. Хвилини видовжувались в години і час задубів разом з нами і стояв на одному місці. Здавалося ми ніколи не дочекаємось ночі. Та прийшов кінець і нашим мукам. Як тільки стемніло, ми зірвалися з землі і бігли без перерви кілька кілометрів.