У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Райтер не мав також найменшого змислу орієнтації в терені. Але він був впертий і загонистий — гнав наперед і нам казав іти за собою. Не раз ми непотрібно намордувались цілу ніч, дибаючи по скелях і дебрах, щоб на ранок опинитися на тому самому місці, звідки вийшли. Все це створювало між нами непорозуміння. Дійшло до того, що Райтер вдарив мене в лице, аж мені потекла кров. Я надлюдською силою стримав себе, щоб не пальнути його. Через якийсь час, коли хлопці не хотіли іти без потреби до села, він вдарив палицею ланкового Смереку. Смерека вхопив автомат, та стрільці скочили між них і не допустили до нещастя. Кілька днів пізніше він знову вдарив молоденького Жука. Тут уже зброя опинилася в руках усіх, — але ми себе ще в час здержали. Ми лише заявили йому, що якщо він не хоче загинути, — хай краще прислухається до нашої опінії. Ми собі обіцяли, що як тільки щасливо дійдемо до мети, віддамо Райтера під військовий суд. Та на Заході ми побачили ситуацію цілком іншу, як ми собі уявляли. Але в той час, ми того не знали і ми визнавали військову дисципліну навіть тоді, коли зверхник не був на висоті свого завдання.

Стояли гарні осінні дні. Ми маршували ночами, але коли терен був лісистий, йшли і днями, відпочиваючи лише кілька годин.

На одному невеличкому хуторі господар прийняв нас дуже гостинно. Він сказав, що чув від сусідів, що наші групи йдуть на Захід і дуже хотів на власні очі побачити месників українського народу. Він подарував нам кілька різних мап і харчів майже на тиждень. Це добре, — не мусимо показуватись людям на очі, тимбільше що комуністичний уряд Чехо-Словаччини проголосив нагороду п'ятсот корон за кожного українського повстанця.

І знову не обійшлося без словесних сутичок з Райтером. Якось при дорозі ми побачили корчму. Райтер зовсім збожеволів — йому захотілося пива. Ми йому про п'ятсот корон за голову повстанця, він нам про пиво. Та йому вдалося перемовити Музику і Вишню, і вони попрямували до корчми. Решта залишилася надворі в корчах. В корчмі гостювання Райтера затяглось, та і нам в кущі винесли по великій гальбі пива. Це мені цілком не сподобалось і я висловив думку, що коли наші любителі пива негайно не залишать корчми, ми повинні лишити їх, бо буде нам усім кінець. Але Смерека заявив, що не зважаючи на те, що Райтер може завести нас чорту в зуби, — ми лишити його не маємо права. Коли ми так говорили, десь за хатою почувся шум мотора і блимнуло світло. Степовий і я одним духом побігли до корчми і заалярмували Райтера, та всі разом пустилися тікати подальше від корчми. За нами понеслися постріли з автоматів. Слава Богу, що на тому скінчилося.

В околиці Жіліни, згідно з нашим маршрутом ми мали переправитись через річку Ваг. Але коли ми на місці уважно перестудіювали мали, побачили, що вона далі скручує на південь, а нам треба йти на південний захід. За порадою деяких добрих словаків, ми пішли Білими Карпатами на південь в напрямі Годоніну, найдальше висуненого міста на захід.

Білі Карпати багато нижчі від наших Карпат, досить лісисті. Тут ми почали щораз частіше зустрічати чехів. Ми їх відразу пізнавали по їх холодному ставленні до нас. Після кожної зустрічі з ними ми скоро зникали в терені і затирали за собою всі сліди, бо вони доносили жандармерії і за нами йшла облава. В деяких околицях стрічали ми українських поселенців. Ми їх розуміли і не заходили до їх хат, щоб не наразити на переслідування чехами. Лише часом перекидались з ними кількома словами.

18 жовтня перед нами постало питання, як продертися на другий бік великої ріки Морави. Словаки нам сказали, що всі мости як удень так і вночі охороняє військо. Думку про те, щоб переплисти річку, ми мусіли відкинути, бо один я добре плавав, інші слабо або цілком не вміли. Тому ми рішили перейти залізничим мостом, — найважливіше, щоб нам хтось показав дорогу.

Зустрівши якогось селянина, що їхав возом з жінкою, ми запропонували йому сорок чеських корон, щоб він показав нам дорогу до найближчого залізничного мосту через Мораву. Він спочатку не хотів, але потім пошептався з жінкою і погодився.

Правду сказати, мені цей чех не подобався, — занадто солоденько він говорив і забагато нас хвалив. По годині ходу, він привів нас до якогось мосту, що переходив через невеличку ріку і сказав, що це Морава. Хоч я Морави ніколи не бачив, але та річка на Мораву не виглядала. На мапі Морава позначена дуже грубою лінією, — значить дуже широка ріка, а та, напіввисохла. Я про це сказав чехові, але він вперся, що це таки Морава. Я витягнув мапу і під брезентовою палаткою, щоб не було видно світла з ліхтарика, почав доказувати, що річка, над якою ми стоїмо, є допливом Морави. Та Райтер розкричався, що я розуміюся на мапі, як "вовк на звіздах" і що місцевий чоловік знає свій терен. На тому дискусія скінчилася. Чех узяв гроші і пішов додому.

Ми з готовою до стрілу зброєю перейшли міст за кілька хвилин. Лише треба було дуже вважати, щоб не поламати собі ніг між рідко положеними шпалами. Охорони на мості не було і Райтер дуже радів, що ми так легко перейшли Мораву.