Убік

Мікросканер шурхотів, обираючи й відкидаючи варіанти. Врешті-решт, його механізм видав перфокарту, яку Джо вставив у приймальний отвір телефона.

— Введена інформація відхилена, — сказав телефон металевим голосом і жваво виштовхнув перфокарту. — Номер, який ви ввели, більше не використовується. Якщо вам потрібна допомога, вставте червону карту в...

— Яка дата на тому довіднику? — запитав Джо в Ілда, який вже забрав пристрій, щоб поставити назад на полицю.

Ілд поглянув на штамп із датою ззаду скриньки.

— 1990-й. Йому два роки.

— Не може бути, — сказала Еді Дорн. — Два роки тому цього корабля ще не існувало. Тут усе нове.

— Може, Ранситер вирішив зекономити, — зауважив Тито Апостос.

— Це неможливо, — відповіла Еді. — Він не шкодував зусиль, грошей та інженерних здобутків для будівництва «Претфола II». Усі, хто працював на нього, про це знають. Цей корабель є його гордістю і втіхою.

— Був його гордістю й втіхою, — виправила Френсі Спеніш.

— Я не готовий із цим змиритися, — сказав Джо. Він увів червону картку в отвір телефона. — Надайте мені актуальний номер мораторіуму «Любі браття» у Цюриху, Швейцарія.

— Цей корабель і досі його гордість та втіха, тому що Ранситер досі існує, — мовив він до Френсі Спеніш.

Перфокарта з оновленим номером вискочила з апарата. Джо вставив її у приймальний отвір. Цього разу комп’ютеризований механізм телефона не відмовив. На екрані з’явилося хворобливе, трохи розпусне обличчя невтомного улесливого керівника мораторіуму «Любі браття». Джо одразу пригадав, яку неприязнь той у нього завжди викликав.

— Мене звати гер Герберт Шьонгайт фон Фоґель-занґ. Ви звернулися до нас, аби ми розділили ваш смуток, сер? Дозвольте записати ваше ім’я й адресу, щоб я мав змогу перетелефонувати, якщо зв’язок обірветься, — власник мораторіуму був завжди напоготові.

— Стався нещасний випадок, — сказав Джо.

— Те, що ми називаємо нещасним випадком, — відповів фон Фоґельзанґ, — є проявом Божого промислу. В певному сенсі все життя можна назвати випадком. Однак насправді...

— Я не хочу вдаватися в теологічні дискусії, — перебив його Джо. — Точно не зараз.

— Зараз і саме зараз той час, коли віра приносить найбільшу розраду. Небіжчик — ваш родич?

— Наш роботодавець, — відповів Джо. — Ґлен Ранситер із «Ранситер і компаньйони», Нью-Йорк. У вас перебуває його дружина Елла. Ми приземлимося за вісім-дев’ять хвилин. Ви можете приготувати для нас один із ваших холодильних фургонів?

— Він зараз у контейнері?

— Ні, — відказав Джо. — Він вигрівається на пляжі в Тампі, у Флориді.

— Припускаю, що ваша дотепна відповідь означає «так».

— Нехай фургон чекає на нас у цюрихському космопорту, — сказав Джо і роз’єднав зв’язок.

«Здуріти, з ким нам віднині доведеться мати справу», — подумав він.

— Ми дістанемо Рея Голліса, — заявив він інерціа-лам, що зібралися довкола нього.

— Замість містера Фоґельзанґа? — не зрозумів Сеймі Мундо.

— Дістанемо, тобто знищимо, — пояснив Джо. — За те, що він скоїв.

«Ґлен Ранситер, — думав він, — стоїть заморожений у прозорому пластиковому контейнері, прикрашеному пластиковими бутонами троянд. Пробуджується до на-півжиття на одну годину на місяць. Згасає, слабне, стає дедалі кволішим... Господи, — він був у відчаї. — 3 усіх людей на світі. Людина, яка зараз нам так потрібна. І яку так переповнювало життя».

— У будь-якому разі тепер він буде ближче до Елли, — сказала Венді.

— Певною мірою, — погодився Джо. — Сподіваюся, ми встигли вкласти його у холодильний контейнер, перш ніж... — він не договорив, не бажаючи висловлювати своїх страхів. — Не люблю мораторіумів. А також їхніх власників. І мені не подобається Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ. Чому Ранситер надає перевагу швейцарським мораторіумам? Що не так із мораторіумом у Нью-Йорку?

— Це швейцарський винахід, — відповіла Еді Дорн. — І, згідно з незалежними дослідженнями, середня тривалість напівжиття у швейцарському мораторіумі на дві повних години довша, ніж у наших. Схоже, у швейцарців є свої секрети.

— ООН мала б заборонити напівжиття,— мовив Джо, — як втручання у природний цикл народження та смерті.

Ел Ееммонд глузливо додав:

— Якби Бог схвалював напівжиття, то ми б народжувалися у контейнері, наповненому сухим льодом.

Дон Денні, що стояв біля контрольної панелі, сказав:

— Ми вже у зоні дії цюрихського мікрохвильового передавача. Решту вони зроблять самі.

Дон із похмурим виглядом відійшов від панелі управління.

— Веселіше, — підбадьорила його Еді Дорн. — Може, це й звучить трохи жорстоко, але подумай, як нам поталанило. Усі ми могли б зараз бути мертвими: чи від бомби, чи скошені лазерами вже після вибуху. Коли ми приземлимося, тобі стане краще. На Землі значно безпечніше.

— Те, що треба було летіти на Місяць, мало б нас насторожити, — мовив Джо.

«Мало б насторожити Ранситера», — усвідомив він.