Убік

У вітальні трохи смерділо підгорілим жиром — запах, який він пам’ятав хіба що з дитинства. Потрапивши на кухню, він зрозумів причину. Плита регресувала, перетворившись на стародавню модель фірми Виск, що працювала на природному газі, із забитими конфорками й покритими іржею та жиром дверима духовки, які годі було повністю зачинити. Він заціпеніло дивився на стару, зношену від довгого використання плиту, аж поки не виявив, що й інші кухонні пристрої також зазнали подібних метаморфоз. Газетомат узагалі зник. Тостер за день перетворився на якийсь напівмотлох, застарілу неавтоматичну модель. «Навіть тости більше не вистрибуватимуть», — похмуро зауважив Джо, покрутивши його трохи в руках. Його холодильник тепер мав вигляд величезної моделі на пасовій передачі — релікт, що повернувся до життя з бозна-якого далекого минулого. Він був навіть старішим за ту модель з башточкою фірми General Electric, яку показували в телерекламі. Найменше змінився кавник. Власне кажучи, він навіть своєрідно вдосконалився: зник отвір для монет, тож тепер він функціонував безкоштовно. Джо зрозумів, що ця зміна стосувалася всіх пристроїв. В усякому разі тих, що залишилися. Як і газетомат, модуль для утилізації сміття повністю щез. Він намагався пригадати, які ще пристрої були у нього на кухні, однак пам’ять вже почала його підводити. Чип полишив спроби й повернувся до вітальні.

Телевізор помітно регресував. Зараз Джо дивився на темну дерев’яну скриньку — старезний радіоприймач фірми Лн/аІег-КепІ, що працював у колись поширеному лм-діапазоні, обладнаний антеною і дротом заземлення.

— Святий Боже, — нажахано сказав він.

Але чому телевізор не перетворився на безформну купу металу і пластику? Адже врешті-решт він був зроблений саме з них, а не зі старого радіо. Можливо, це у дивний спосіб підтверджувало одну застарілу й давно відкинуту філософську теорію, уявлення Платона про ідеальні сутності, універсалі'!, які у кожній категорії об’єктів були реальними. Форма «телевізор» слугувала шаблоном, що накладався як наступник на попередні шаблони, подібно до послідовності кадрів у кінострічці. «Очевидно, попередні форми, — міркував він, — й далі існують у кожному об’єкті у певній невидимій, залишковій формі. Минуле приховане, прикрите верхніми шарами, однак воно й досі тут і здатне піднятися на поверхню, щойно пізніші нашарування — на жаль, і всупереч будь-якому здоровому глузду — зникнуть. Кожен чоловік містить у собі, ні, не хлопчика, а інших чоловіків, що жили перед ним. Історія людства почалася дуже давно.

Висушені останки Венді. Послідовність форм, які зазвичай змінюють одна одну, обірвалася. А остання форма виснажилася, не маючи за собою нічого, що б зайняло її місце: жодної новішої форми, жодного наступного етапу того, що ми звикли вважати розвитком. Напевно, саме це ми відчуваємо у старості: від такої відсутності настає занепад і згасання. Тільки цього разу все трапилося надзвичайно стрімко — всього за кілька годин.

Однак у цій стародавній теорії... Хіба Платон не вважав, що є щось, здатне пережити занепад, щось внутрішнє, що йому непідвладне? Древній дуалізм: тіло відокремлене від душі. З тілом відбувається те, що й трапилося з Венді, а душа — це пташка, яка покидає своє гніздо й летить деінде. Може, й так, — думав він. — Щоб відродитися знову, як і написано у „Тибетській книзі мертвих“. Це й справді так. Господи, я на це дуже сподіваюся. Бо в такому разі ми всі зможемо зустрітися знову — як і ь тій казці про Вінні-Пуха, де в іншій частині лісу завжди гратимуться хлопчик і його ведмедик... — у категорії, — думав він, — що не підвладна смерті. Як і ми. Врешті ми всі опинимося поряд із Пухом у яснішому й тривкішому новому місці».

З цікавості він увімкнув доісторичний радіоприймач. Жовтий целулоїдний диск засвітився, приймач гучно загудів, і тоді серед статичного шуму й скрипу залунала станція.

— А зараз в ефірі «Сім’я Пеппера Янґа», — оголосив ведучий, і забулькотіла органна музика. — Спонсор нашої програми — Сатау, ніжне мило для красивих жінок. Учора Пеппер довідався, що те, над чим він тяжко працював кілька місяців, зійшло нанівець через... — у цю мить Джо вимкнув радіо. «Мильна опера з довоєнного часу», — сказав він сам до себе, дивуючись. Що ж, це узгоджувалося з теорією регресу форм у цьому конаючому напівсвіті, чи чим би він не був.

Роззирнувшись, він побачив журнальний столик із ніжками в бароковому стилі та скляною стільницею, на якій лежав номер журналу ЫЬеНу, також випущений ще до Другої світової війни. Журнал містив розділ роману під назвою «Блискавка вночі», футуристичну фантастику, в якій йшлося про життя під час атомної війни. Він спроквола погортав сторінки, а потім знову оглянув кімнату, намагаючись розгледіти інші зміни.

Міцна, нейтрального кольору підлога перетворилася на широкі дошки з м’якого дерева. У центрі кімнати лежав вицвілий турецький килим, вкритий багаторічним пилом.