Убік

Джо вкинув монетку в отвір і швидко попрямував вестибюлем до ескалатора, яким користувався всього кілька хвилин тому. Однак той вже встиг перетворитися на проліт нерухомих бетонних сходів. «Спускатися двадцять прольотів, — подумав він. — Крок за кроком. Неможливо, ніхто на таке не здатний». Ліфт. Джо вже рушив до нього, однак раптом згадав, що трапилося з Елом. «Припустимо, цього разу я побачу те, що бачив він. Стару металеву клітку, підвішену на тросі, якою керуватиме літній маразматик, одягнений у кепку ліфтера. То буде видіння не з 1939 року, а з 1909-го — набагато потужніша регресія, ніж ті, які мені поки траплялися. Краще не ризикувати й піти сходами».

Скрушно зітхнувши, Джо почав спускатися.

Він вже майже подолав половину шляху, коли у мозку спалахнула лиховісна думка. Він не зможе повернутися нагору: ані до квартири, ані на дах, де чекало таксі. Зійшовши на перший поверх, він буде змушений там і лишатися, можливо, навіть назавжди. Хіба що цей «Убік» настільки потужний, що відновить ліфт чи ескалатор. «Наземний транспорт, — подумки промовив він. — Яким він, в біса, буде, коли я врешті спущуся? Поїзд? Критий фургон?»

Перескакуючи по дві сходинки за раз, він і далі похмуро спускався. Було надто пізно щось змінювати.

Зійшовши вниз, він опинився у великому вестибюлі з мармуровим столом, на якому стояли дві керамічні вази з квітами — очевидно, ірисами. До обрамлених шторами вхідних дверей вели чотири широкі сходинки. Джо схопив гранчасту скляну ручку й відчинив їх навстіж.

Знову сходинки. А праворуч — ряд замкнених мідних поштових скриньок з іменами власників квартир. Усі закриті на ключ. Джо мав рацію: пошта надходила саме сюди. Він знайшов свою скриньку за прикріпленим внизу папірцем, на якому було написано: ДЖОЗЕФ ЧИП 2075. Поряд була кнопка, за допомогою якої, вочевидь, можна було подзвонити до його квартири.

Ключ. Ключа у нього не було. Чи все ж був? Поко- пирсавшись у кишенях, Джо намацав кільце, на якому висіла низка металевих ключів різної форми. Він спантеличено покрутив її в руках, запитуючи себе, що саме вони відкривають. Замок на поштовій скриньці був незвучно маленький. Очевидно, до нього пасував ключ відповідного розміру. Вибравши найкрихітніший, він вставив його в замок і повернув. Мідні дверцята відчинилися. Джо зазирнув досередини. У скриньці лежали два листи і квадратний пакунок, загорнутий у коричневий папір та обмотаний скотчем. Пурпурні трицен- тові марки з портретом Джорджа Вашингтона — якусь мить він милувався цими незвичними реліквіями, а тоді, не звертаючи уваги на листи, почав розривати папір на квадратному пакунку, обнадійливо підмітивши, що той досить-таки важкенький. «Але, — раптом усвідомив він, — як для балончика зі спреем форма у нього неправильна. Він не досить високий». Його охопив страх. Що як це не безкоштовний пробний зразок «Убіка»?

Але це мусив бути він, мусив і все. Інакше історія Ела повториться. «Mors certa et hora certa», — сказав він собі подумки, відкинувши паперову обгортку і розглядаючи картонну коробку, яку та вкривала.

«Убік». Бальзам для печінки й нирок.