На сусідньому сидінні лежала баночка, яку він отримав поштою. Він узяв її до рук...
І виявив те, що насправді його навіть не здивувало. Баночка, як і машина, знову регресувала. Тепер вона була суцільнолита й пласка, з подряпинами з боків. Такі пляшечки колись виливалися у дерев’яних формах. Справді дуже давня: ковпачок гвинтового типу з м’якого олова, схоже, був виготовлений вручну десь наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Етикетка також змінилася. Піднявши пляшечку, він розібрав слова:
Під цим був ще якийсь напис дрібнішими буквами. Джо довелося примружитися, щоб розібрати крихітні розмазані букви:
«Ранситер, — здогадався він. — Досі грається з нами у свої знущальні ігри, мов кіт із мишею. Спонукає нас протриматися ще трохи. Відтягує кінець, як може. Бог знає чому. Можливо, — думав він, — Ранситер насолоджується нашими стражданнями. Але на нього це не схоже. Це не той Ґлен Ранситер, якого я знав».
Все ж Джо поклав пляшечку «Еліксиру Убікь» назад на сидіння, відмовившись від наміру ним скористатися.
І задумався, запитуючи себе, на який-такий таємничий інший спосіб натякав Ранситер.
Розділ 11
— Агов, а що там у вас за пляшечка? —- запитав Джесперсен, заглядаючи до машини, — в його голосі звучали незвичні нотки. — Можна поглянути?
Джо Чип, не кажучи ні слова, передав авіатору пласку пляшку «Еліксиру Убікь».
— Моя бабця про них розповідала, — сказав Джесперсен, розглядаючи її проти світла. — Де ви таке надибали? їх не виготовляли з часів Громадянської війни.
— Отримав у спадок, — відповів Джо.
— Та певно, що так. Звісно, на такі фляжки ручної роботи вже ніде не натрапиш. Та й випустили їх тоді не так і багато. Ці ліки винайшли у Сан-Франциско у 1850 році. І їх ніколи не продавали у магазинах: клієнтам доводилося їх замовляти. А випускали їх трьох видів — різної міцності. Оті, що у вас, — найсильніші. — Джесперсен пильно поглянув на Джо. — Ви знаєте, що там усередині?
— Авжеж, — відповів Джо, — олія перцевої м’яти, окис цинку, цитрат натрію, деревне вугілля...
— Та годі, — перебив Джесперсен. Він насупився і, здавалося, щось жваво обмірковував. Потім вираз його обличчя врешті змінився. Він прийняв рішення. — Я доправлю вас до Де-Мойна в обмін на цю пляшечку «Еліксиру Убікь». Вирушаймо без зволікань. Хочу подолати якомога більший відрізок завидна.
Він закрокував геть від «Форда» 1929 року, прихопивши з собою пляшку.
Через десять хвилин біплан Curtiss-Wright було вже заправлено. Пропелер запустили вручну, і, несучи на борту Джо Чипа та Джесперсена, літак почав безладно й незграбно снувати злітною смугою, то зриваючись угору, то знову вдаряючись колесами об землю. Джо мовчки зціпив зуби.
— Надто велика вага, — апатично сказав Джесперсен. Він не здавався стривоженим. Літак нарешті зірвався в повітря, залишаючи злітну смугу внизу. Він гучно дзижчав над дахами будинків, рухаючись на захід.
— Як довго нам летіти? — прокричав Джо.
— Залежить від того, чи вітер буде попутний. Важко сказати. Ймовірно, дістанемося завтра опівдні, якщо пощастить.
— То, може, скажете мені тепер, — прокричав Джо, — що у тій пляшці?
— Часточки золота розчинені в мінеральній олії, — прокричав у відповідь пілот.
— Скільки золота? Дуже багато?
Джесперсен повернув голову і вищирився замість відповіді. Можна було й не казати — це було очевидно.
Тим часом старий біплан Сигйк5-ШщЫ попихкотів далі у напрямку Айови.
О третій пополудні наступного дня вони дісталися ле- товища у Де-Мойні. Приземлившись, пілот подався кудись у невідомому напрямку зі своєю пляшкою золотих пластівців. Відчуваючи в усьому тілі біль та задерев’янілість від довгого сидіння, Джо вибрався з літака, постояв якийсь час, розтираючи занімілі ноги, а потім невпевнено рушив до крихітної авіаконтори.
— Можна скористатися вашим телефоном? — запитав він у вже немолодого простакуватого на вигляд клерка, що сидів згорбившись над картою погоди, цілком занурившись у своє заняття.