Убік

— Знаєш, що про нас каже Рей Голліс? — запитав Ранситер. — Що ми намагаємося повернути стрілки годинника навспак.

Він поглянув на людей, які почали заповнювати кабінет. Вони стояли поруч одне одного, не кажучи ні слова. Чекали, поки заговорить він. «Яке строкате видовище»,— з сумом подумав Ранситер. Ось дівчисько, схоже на стручок квасолі, в окулярах, із прямим, лимонного кольору волоссям, одягнене у ковбойський капелюх, чорну мереживну мантилью і шорти-бермуди. Це Еді Дорн. Симпатична чорнява жінка старшого віку.

3 дивакуватими безтямними очима, вдягнена у шовкове сарі, підперезане нейлоновим обі, на ногах коротенькі шкарпетки — Френсі Як-там-її, шизофренічка на пів-ставки, яка вирішила, що розумні істоти з Бетельгейзе[4] час від часу приземляються на дах багатоквартирного будинку, в якому вона мешкає. Хлопчик-підліток із копицею кучерявого волосся, огорнутий цинічною хмариною марнославства й відчуття власної переваги; цього, вбраного у квітчасту сукню й панталони зі спандексу, він бачив уперше. І так далі: Ранситер нарахував п’ять жінок і п’ять чоловіків. Когось бракувало.

Випереджаючи Джо Чипа, до кабінету увійшла похмура задумлива дівчина, Патриція Конлі. Вона була одинадцятою — тепер перед ним стояла вся група.

— Ви швидко дісталися, місіс Джексон, — звернувся Ранситер до схожої на чоловіка жінки піщаного кольору, років тридцяти, одягненої в штани з замінника хутра вікуньї та сірий светр, на якому був зображений вже вибляклий портрет Бертрана Рассела. — У вас було найменше часу, адже вас я сповістив останньою.

Тіппі Джексон посміхнулася безкровною, піщаного кольору посмішкою.

— Декого з вас я знаю,— сказав Ранситер, підводячись і жестом запрошуючи їх зручно розміститися на стільцях у кабінеті, й навіть, якщо треба, закурити. — Вас, міс Дорн, ми з містером Чипом обрали першою, оскільки ви чудово протидіяли С. Доулу Меліпоуну, слід якого ми врешті-решт загубили. Втім, не з вашої вини.

— Дякую, містере Ранситер,— сказала Еді тонким, сором’язливим голоском. Почервонівши, вона втупилася очима у стіну.— Я залюбки попрацюю разом із іншими над новим завданням, — додала вона не зовсім упевнено.

— Хто з вас Ел Геммонд? — запитав Ранситер, переглядаючи папери.

Дуже високий сутулий чорношкірий чоловік із м’яким виразом на продовгуватому обличчі вказав на себе.

— Ми з вами до цього не зустрічалися,— сказав Ранситер, проглядаючи матеріали справи Ела Геммонда. — Ви найпотужніший із наших антиясновидців. Шкода, що я не познайомився з вами раніше. Хто тут також антиясновидець?

Піднялося ще три руки.

— Вам чотирьом, — сказав Ранситер, — без сумніву, буде вкрай цікаво запізнатися й попрацювати разом із нещодавньою знахідкою Джі Джі Ешвуда, яка нейтралізує ясновидців радикально новим способом. Можливо, міс Конлі сама розповість нам про це,— він кивнув у бік Пет...

І раптом опинився на П’ятій авеню перед вітриною магазину рідкісних монет. Він стояв, розглядаючи золотий американський долар, що вийшов із обігу, і міркував, чи міг би дозволити собі придбати його для своєї колекції.

«Якої ще колекції? — приголомшено запитав він себе.— Я не колекціоную монети. Що я тут роблю? І як довго я вже тиняюся, розглядаючи вітрини, коли натомість мав би бути в офісі, керуючи...» — він не міг згадати, чим зазвичай керував. Якимось бізнесом, пов’язаним із людьми з певними здібностями, особливими талантами. Він заплющив очі, намагаючись зосередитися. «Ні, мені довелося полишити ту справу», — усвідомив Ранситер. Через ішемічну хворобу рік тому мусив вийти на пенсію. «Але ж я щойно був там,— пригадав він. — Ще кілька секунд тому. У своєму офісі. Розмовляв із групою людей про новий проект». Він заплющив очі. «Усе щезло, — спантеличено подумав він. — Усе, що я створив».

Розплющивши очі, він виявив, що знову перебуває у своєму кабінеті. Перед ним стояли Джі Джі Ешвуд, Джо Чип і чорнява, надзвичайно вродлива дівчина, імені якої він не пригадував. Крім них, у кабінеті більше нікого не було, що з незрозумілих для нього причин здалося дивним.

— Містере Ранситер, — сказав Джо Чип, — хочу познайомити вас із Патрицією Конлі.

— Дуже рада врешті запізнатися з вами, містере Ранситер, — промовила дівчина.

Вона засміялася, а її очі радісно спалахнули. Ранситер не розумів чому.

«Вона щось зробила»,— усвідомив Джо Чип.

— Пет,— сказав він уголос,— я не можу збагнути, в чому річ, але щось змінилося.

Він задумливо оглянув офіс. Здавалося, ніби все було як завжди: надто яскравий килим, забагато різнорідних творів мистецтва, на стінах — оригінальні картини, що не мали жодної художньої вартості тощо. Ґлен Раситер теж не змінився: зарослий щетиною, з сірим, зморшкуватим від постійного розумового напруження обличчям, він дивився на Джо і також здавався збентеженим. Біля вікна стояв Джі Джі Ешвуд, одягнений у свої звичні, підперезані конопляним паском, охайні штани з березової кори, напівпрозорий дірчастий топ і високий капелюх, як у інженерів-залізничників. Той лише байдуже стенув плечима. Вочевидь, він вважав, що все було гаразд.

— Нічого не змінилося,— сказала Пет.