Убік

— Найімовірніше, це трапилося раніше, ще до того, як вона дійшла до моєї кімнати. Ми — тобто я і власник мораторіуму — знайшли рештки тканини в коридорі. Поруч із моїми дверима. Але, напевне, вона почувалася добре — чи майже добре — коли йшла вестибюлем: в будь-якому разі ніхто не помітив нічого надзвичайного. А в такому великому готелі завжди наглядають за відвідувачами. Тому те, що вона змогла дійти до моєї кімнати...

— Так, це свідчить, що вона могла щонайменше ходити. Так чи інакше, це видається логічним.

— Я думаю про тих, хто залишився, — мовив Джо.

— Що ти хочеш сказати?

— З нами трапиться те саме.

— Як це можливо?

— А як це могло трапитися з нею? Це все через вибух. Ми помремо точнісінько таким самим способом, одне за одним. По черзі. Аж поки не лишиться нікого. Аж поки кожен із нас не перетвориться на десять фунтів шкіри й волосся у пластиковому пакеті, ну і кілька висушених кісток на додачу.

— Гаразд, — відповів Ел. — Є якась сила, що спричиняє швидкий розпад. Вона почала діяти, відколи стався той вибух на Місяці, з нього все почалося. Це ми вже знаємо. Ми також знаємо — або гадаємо, ніби знаємо — що є інша сила, контрсила, яка діє у протилежному напрямку. Це якось стосується Ранситера. Його портрет з’являється на наших грошах. Коробка з сірниками...

— Я чув його голос у відеофоні,— сказав Джо.— У готелі.

— У відеофоні? Як таке могло трапитись?

— Не знаю. Але це правда. Я не бачив його на екрані, відео не було. Лише його голос.

— І що ж він сказав?

— Нічого особливого.

Ел пильно поглянув на нього.

— А він тебе чув? — врешті запитав він.

— Ні. Я намагався. Проте це був односторонній зв’язок. Я лише слухав його, от і все.

— То он чому я не міг до тебе додзвонитися.

— Так, — кивнув Джо.

— Ми саме вмикали телевізор, коли ти прибув. Уявляєш, у газетах ні слова про його смерть. Який жах,— Елу не подобався вигляд Джо Чипа. «Старий, дрібний і стомлений,— подумав він.— Невже це починається саме так? Нам необхідно встановити контакт із Ранситером. Просто чути його недостатньо. Очевидно, він намагається зв’язатися з нами, але...

Ми маємо встановити з ним контакт, якщо хочемо врятуватися».

— Просто побачити його по телевізору навряд чи нам якось допоможе, — сказав Джо. Це не надто відрізнятиметься від того телефонного дзвінка. Хіба що він скаже нам, як із ним зв’язатися. Можливо, він і справді скаже. Можливо, він знає. Можливо, він розуміє, що трапилося.

— В такому разі він мав би розуміти, що трапилося з ним. А це якраз те, чого ми не знаємо.

«У якомусь сенсі, — думав Ел, — він має бути живим, хоч мораторіуму і не вдалося його пробудити. Цілком зрозуміло, що Фоґельзанґ зробив усе можливе для такого важливого клієнта».

— А він чув його по відеофону? — запитав Ел у Джо.

— Він намагався. Проте почув тільки тишу, а потім статичний шум, який долинав, очевидно, дуже звіддаля. Я теж його чув. Ніщо. Відголос абсолютного небуття. Дуже дивний звук.

— Не подобається мені це, — сказав Ел. Хоч і не міг зрозуміти чому.— Мені б полегшало, якби Фоґельзанґ також чув голос Ранситера. Щонайменше так ми були би певні, що це відбувалося насправді, і той голос тобі не примарився.

«Або, якщо бути до кінця відвертим, — подумав він, — що нам усім не примарилося. Як із коробкою сірників».

Втім деякі події явно не були галюцинаціями. Автомати відмовлялися від застарілих монет — справжні автомати, налаштовані реагувати тільки на фізичні об’єкти. Тут про психологічні елементи не могло бути мови. В автоматів немає уяви.

— Я поїду звідси на якийсь час, — сказав Ел. — Назви якесь місто чи містечко, з яким ніхто з нас не пов’язаний і куди ніхто з нас ніколи не їздив.

— Балтимор, — мовив Джо.

— Отже, я поїду в Балтимор. Перевірю, чи обраний навмання магазин прийме гроші із зображенням Ранситера.

— Купи мені свіжих сигарет, — попросив Джо.

— Гаразд. Це я теж зроблю. Погляну, чи сигарети в обраному навмання магазині Балтимора також зазнали цього впливу. А заразом перевірю й інші продукти. Зроблю кілька тестових покупок. Хочеш поїхати зі мною? Чи підеш нагору й розкажеш їм про Венді?

— Поїду з тобою, — сказав Джо.

— Може, нам узагалі не варто їм розповідати.

— Думаю, варто,— заперечив Джо.— Оскільки це трапиться знову. Це може статися, перш ніж ми повернемося. Можливо, це вже відбувається, поки ми тут із тобою розмовляємо.

— Тоді краще вирушати до Балтимора якомога швидше,— сказав Ел. Він попрямував до дверей. Джо Чип пішов за ним.

Розділ 9

— Моє волосся таке сухе, таке неслухняне. Що робити?

— Просто використовуйте крем-кондиціонер «Убік». Всього за п’ять днів ви відчуєте, як воно отримає нове життя та свіжий блиск. А лак для волосся «Убік», за умов дотримання інструкції, цілком безпечний.

Вони обрали супермаркет «Щасливі люди» на околицях Балтимора.