Убік

— Тож тепер, після смерті, він туди повернувся. У той чи інший спосіб. — «Ранситер у Цюриху, — міркував він, — але також у Де-Мойні. У Цюриху його мозок виказує певний метаболізм: його фізичне напівживе тіло перебуває в холодильному контейнері в мораторіумі „Любі браття“, але, попри це, з ним не вдається вийти на зв’язок. У Де-Мойні його немає фізично, однак там, очевидно, з ним можна встановити контакт. Власне, ми вже його встановили за посередництвом цієї інструкції, принаймні односторонній — від нього до нас. А тим часом, — думав він, — наш світ занепадає, рухається у зворотному напрямку, виносячи на поверхню минулі фази дійсності. Можливо, під кінець тижня ми прокинемося і побачимо за вікном древні гуркотливі трамваї, які сунутимуть уздовж П’ятої Авеню. Trolley Dodgers[20]»,— подумав він, запитуючи себе, що це означає. Забутий лексичний зворот, що прийшов із минулого; примарна, далека еманація у його свідомості, що тепер заступала собою актуальну реальність. Навіть від цього нечіткого усвідомлення, все ще тільки суб’єктивного, йому було не по собі: воно стало раптом надто реальним, сутністю, про існування якої він нічого не знав ще якусь мить тому. — Trolley Dodgers, — сказав він уголос. Минуло щонайменше сто років. Але цей термін нав’язливо засів у його свідомості. Він ніяк не міг його забути.

— Звідки ви це знаєте? — запитав майстер. — Ніхто вже й не пам’ятає. Це стара назва Brooklyn Dodgers. — Він з підозрою зиркнув на Ела.

— Краще нам піднятися нагору,— запропонував Джо. — І впевнитися, що з ними все гаразд. Перш ніж вирушимо до Де-Мойна.

— Якщо не дістанемося туди якнайшвидше, — сказав Ел, — то поїздка може тривати день або й два. — «Бо засоби пересування деградують, — подумав він. — Від ракетних двигунів до реактивних літаків, від реактивних літаків до поршневих літальних апаратів, а потім вже такий наземний транспорт, як поїзди на паровій тязі та, врешті, запряжені кіньми вози. Однак регрес навряд чи зайде так далеко, — подумки сказав він собі. — Хоча ми вже маємо перед очима сорокарічний магнітофон із гумовими роликами й пасиками. Тож, можливо, все буде саме так».

Вони з Джо швидко підійшли до ліфта. Джо натиснув кнопку і вони чекали — обоє на межі, не мовлячи ні слова, поринувши у роздуми.

Гуркочучи, прибув ліфт. Ця гуркотнеча вирвала Ела Геммонда з задуми. Він рефлексивно розсунув металеві ґрати дверей.

І опинився перед підвішеною на тросах відкритою кабіною з відполірованою латунною фурнітурою. Одягнений у форму ліфтер із мертвим поглядом сидів на табуреті, тримаючись за ручку керування. Він байдуже окинув їх оком. Однак Ел відчув зовсім не байдужість.

— Не заходь, — сказав він Джо, стримуючи того рукою. — Подивися уважно й подумай, спробуй згадати ліфт, у якому ми вже їздили сьогодні: гідравлічний, закритий, автоматичний, абсолютно безшумний...

Він замовк. Бо застаріла гуркотлива штукенція перед ними розсіялася мов у тумані, і замість неї з’явився звичайний сучасний ліфт. Та все ж він відчував присутність того іншого, старого ліфта, який зачаївся десь на межі видимого, немов був готовий одразу ж виринути знову, щойно вони з Джо відведуть погляд в інший бік. «Він хоче повернутися, — усвідомив Ел. — І він повернеться. Ми можемо лише відсунути його прихід на якийсь час, щонайбільше на кілька годин. Дія ретроградної сили пришвидшується; архаїчні форми беруть гору стрімкіше, ніж ми думали. Тепер нас може відкинути на століття назад одним стрибком. Ліфтові, який ми щойно бачили, було, напевне, не менше ста років.

І все ж, — думав він, — схоже на те, що ми можемо це частково контролювати. Якось же нам вдалося повернули до буття цей сучасний ліфт. Якщо будемо триматися разом, якщо діятимемо як одна сутність — не дві, а дванадцять свідомостей вкупі...»

— Що ти побачив? — запитав у нього Джо. — Чому ти сказав мені не заходити у ліфт?

— А ти хіба не бачив старого ліфта? — запитав Ел. — Відкрита кабіна, латунь, десь з 1910 року? Там іще ліфтер сидів на табуретці?

— Ні, — відповів Джо.

— Ти хоч щось бачив?

— Оце,— показав рукою Джо.— Звичайний ліфт, який бачу щодня, коли приходжу на роботу. Я бачив те, що й завжди, те, що бачу зараз.

Він зайшов до ліфта, повернувся і став обличчям до Ела.

«Тоді наші сприйняття дійсності починають розходитися», — усвідомив Ел. Він задумався над тим, що б це могло означати.

Все це здавалося зловісним і зовсім йому не подобалося. Жахне й незрозуміле, в його очах воно поставало як найбільш смертоносна зміна, яка відбулася з часу загибелі Ранситера. Тепер вони регресували з різною швидкістю, і його охопило гостре інтуїтивне передчуття, що саме це трапилося з Венді Райт перед її смертю.

Він запитував себе, скільки часу йому ще лишилося.