Убивчий білий

— Тобі це подобалося, подобалося, що я сиділа вдома, визнай! В універі Сара Шедлок, вдома у Мессемі — невдаха-я... Це компенсувало той факт, що я отримувала кращі оцінки, що я вступила саме туди, куди...

— Ой! — невесело загиготів Метью,— ой, це ти отримувала кращі оцінки? Так, я ночами через те не сплю...

— Якби мене не зґвалтували, ми б розійшлися багато років тому!

— Це тебе на терапії навчили? Брехати про своє минуле, шукати своїй брехні підтверджень?

— Мене навчили казати правду! — загорлала Робін, доведена вже до сказу.— Й ось тобі ще правда: перед зґвалтуванням я тебе майже розлюбила! Тебе не цікавили мої справи — моє навчання, мої нові друзі. Ти хотів тільки знати, чи не упадає за мною ще хтось. Але потім ти став таким милим, добрим... ти здавався найбезпечнішим чоловіком на світі, єдиним, кому я могла вірити. І тому я лишилася. Ми не були б разом, якби не те зґвалтування.

Обоє почули, як до будинку під’їхала машина. Робін спробувала обійти Метью і вийти в коридор, але він знову заступив їй шлях.

— Нікуди ти не підеш. Ти так просто не відбудешся. Лишилася тому, що я був безпечний? Та пішла ти. Ти мене кохала.

— Думала, що кохаю,— відповіла Робін,— але більше так не думаю. Геть з дороги. Я йду.

Вона зробила крок убік, але Метью не пускав.

— Ні,— повторив він і почав наступати на неї, штовхаючи назад до вітальні.— Ти лишаєшся. Ми з цим розберемося.

Таксист подзвонив у двері.

— Вже йду! — гукнула Робін, а Метью загарчав:

— Цього разу не втечеш, ні, ти лишишся, відбудеш своє...

— Ану! — крикнула на нього Робін, мов на собаку. Вона зупинилася, не дала себе штовхати далі, хай навіть Метью тепер стояв так близько, що вона відчувала його дихання на обличчі; раптом згадався Ґерайнт Вінн, і Робін охопила відраза.— Ану пусти мене! Ну!

І Метью, мов собака, відступив, реагуючи не на наказ, а на щось у її тоні. Він був розлючений, але й наляканий теж.

— Ну ось,— сказала Робін. Вона розуміла, що стоїть на межі нападу паніки, але трималася, і кожна секунда, коли вона контролювала себе, додавала їй сили. Вона трималася.— Я йду. Спробуєш мене спинити — дам відсіч. Я борола сильніших і страшніших чоловіків, ніж ти, Метью. У тебе навіть ножа немає.

Вона побачила, як очі Метью стали ще чорнішими, і раптом пригадала, як її брат Мартін на весіллі зацідив Метью по пиці. Хай що станеться, присягнулася собі Робін з якоюсь темною радістю, вона це зробить краще за Мартіна. Зламає йому носа, якщо доведеться.

— Будь ласка,— раптом знітився Метью,— Робін...

— Ти мене тут утримаєш хіба що силоміць, але попереджаю, тоді я напишу на тебе заяву за напад. На твоїй роботі такому не зрадіють, правда ж?

Ще кілька секунд Робін дивилася йому просто у вічі, а тоді рушила просто на нього, стискаючи кулаки, готуючись, що він заступить їй шлях, схопить, але Метью відступив.

— Робін,— хрипко вимовив він.— Зажди. Серйозно, зажди, ти казала, нам треба обговорити якісь питання...

— Адвокати обговорять,— відповіла вона, дійшла до дверей і відчинила.

Прохолодне нічне повітря торкнулося її, ніби благословення.

За кермом «опеля-корса» сиділа міцна жіночка. Побачивши валізи Робін, вона вийшла і допомогла покласти їх у багажник. Метью вийшов слідом і став у дверях. Робін уже сідала в машину, коли він покликав її, і тоді сльози нарешті закрапали з очей, але вона не глянула на нього й ляснула дверцятами.

— Будь ласка, їдьмо,— нерозбірливо попросила вона водійку, а Метью саме спустився сходами і нахилився до скла.

— Чорт, але ж я тебе досі кохаю!

Таксі поїхало геть бруківкою Олбері-стріт, минаючи ліпнину на гарненьких будиночках морських торговців, серед яких Робін ніколи не почувалася на своєму місці. В кінці вулиці вона зрозуміла, що коли озирнеться, то побачить Метью, який дивиться услід автівці. Її очі зустрілися з поглядом водійки у дзеркалі заднього огляду.

— Вибачте,— по-дурному мовила Робін, а тоді, шокована власним вибаченням, додала: — Я... я щойно покинула свого чоловіка.

— Правда? — спитала водійка, вмикаючи лічильник.— Я двох покинула. З досвідом воно стає легше.

Робін спробувала засміятися, але вийшла тільки гучна гикавка-хлипання. Коли машина наблизилася до самотнього кам’яного лебедя на вивісці пабу, Робін заридала вже по-справжньому.

— Тримайте,— м’яко мовила водійка і простягнула їй упаковку серветок у целофані.

— Дякую,— схлипнула Робін, дістала серветку і притиснула до втомлених, зболених очей. Біла серветка промокла, просочилася останніми слідами густої чорної підводки, яку вона носила в ролі Боббі Канліфф. Уникаючи співчутливого погляду водійки у дзеркалі, Робін опустила очі до своїх колін. На упаковці серветок була назва незнайомої американської марки: «Доктор Блан».

І негайно перед очима постав спогад, який Робін ніяк не могла упіймати, ніби тільки й чекав на цей крихітний поштовх. Тепер вона точно пригадала, де бачила фразу «Blanc de Blanc», але справи це ніяк не стосувалося, зате стосувалося їхнього зруйнованого шлюбу, обсадженої лавандою стежки, японського водяного садка й останнього разу, коли Робін сказала «я тебе кохаю», вперше знаючи, що каже неправду.