Убивчий білий

...биймося принаймні шляхетною зброєю, бо, вочевидь, бійки не оминути.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Метью, який мав бути відсутнім лише вранці, досі не прийшов додому. Він надіслав два повідомлення, одне о третій по обіді:

В Тома проблеми на роботі, хоче обговорити. Підемо до пабу (я п'ю колу). Повернуся, щойно зможу.

А друге о сьомій:

Вибач, він напився, не можу покинути. Знайду йому таксі, тоді повернуся. Сподіваюся, ти поїла. Кохаю, цьом.

Не вимикаючи приховання номеру, Робін знову подзвонила на мобільний Томові. Він негайно взяв слухавку. Пабного гамору вдалині чути не було.

— Алло? — спитав Том сторожким і наче тверезим голосом.— Хто це?

Робін поклала слухавку.

Дві зібрані валізи чекали в коридорі. Вона вже подзвонила Ванессі та спитала, чи може кілька ночей поспати в неї на дивані, поки не знайде нове житло. Дивним здалося те, що Ванесса мало здивувалася, але водночас Робін пораділа, що не доведеться мати справу з жалістю.

Вона чекала у вітальні, за вікнами спадала ніч, і Робін усе думала, чи взагалі щось підозрювала, поки не знайшла ту сережку. Останнім часом вона просто дякувала долі за час, вільний від Метью, коли можна було розслабитися, нічого не приховувати — ані роботи над справою Чизвелла, ані нападів паніки, які слід було переживати тихо й без метушні на підлозі у ванній.

Сидячи у стильному кріслі, яке належало відсутньому власнику будинку, Робін почувалася так, ніби живе у спогаді. Чи часто усвідомлюєш, що проживаєш годину, яка навічно змінить плин твого життя? Вона довго пам’ятатиме цю кімнату, тож Робін оглядала її, щоб закарбувати в пам’яті, щоб не зважати на сум, сором і біль, що пекли й звивалися всередині.

О дев’ятій тридцять вона почула (й аж відчула нудоту), як обертається в замку ключ Метью і як відчиняються двері.

— Вибач,— почав він, ще навіть не зачинивши дверей,— то таке п’яне чудо, я ледве переконав таксиста...

Робін почула тихий здивований зойк — то Метью побачив валізи. Тепер вона могла безпечно дзвонити куди треба і натиснула номер, спеціально збережений на телефоні. Метью зайшов у кімнату точно тоді, коли вона замовляла мікротаксі. Робін поклала слухавку. Вони подивилися одне на одного.

— Що за валізи?

— Я йду.

Запала довга пауза. Метью ніби не зрозумів.

— У якому сенсі?

— Я не знаю, як це сказати ще зрозуміліше, Метте.

— Йдеш від мене?

— Саме так.

— Чому?

— Бо ти,— відповіла Робін,— спиш із Сарою.

Вона бачила, що Метью шукає слова, які могли б його врятувати, але збігали секунди, і ставало пізно для справжньої невіри, для враженої невинності, для щирого нерозуміння.

— Що? — нарешті видушив із себе він, силувано засміявшись.

— Прошу, не починай,— відповіла Робін.— У цьому немає сенсу. Все скінчено.

Метью так і стояв у дверях вітальні, й Робін подумала, що він видається втомленим, навіть виснаженим.

— Я думала піти і лишити записку,— сказала вона,— але вийшло б занадто мелодраматично. Та й треба обговорити деякі практичні питання.

Вона майже бачила, як Метью думає: «Як це я себе виказав? Кому ти вже розповіла?»

— Слухай,— рвучко заговорив Метью, кинувши на підлогу спортивну сумку (одяг у ній, понад сумнів, був чистий і випрасуваний),— я знаю, що між нами не все було добре, але я хочу бути з тобою, Робін. Не відкидай нас. Прошу.

Він підійшов, сів навпочіпки перед її кріслом, спробував узяти за руку. Щиро шокована Робін відсмикнула руку.

— Ти спиш із Сарою,— повторила вона.

Метью підвівся, пішов до дивана, сів, сховав обличчя в долонях і мовив слабким голосом:

— Мені шкода. Так шкода. Між нами все було так паскудно...

— ...що ти вирішив переспати з нареченою свого друга?

Тут Метью підвів голову, раптово запанікувавши.

— Ти розмовляла з Томом? Він знає?

Робін раптом зрозуміла, що не може витримувати близькості до нього, і відійшла до вікна. Такого презирства вона ще не відчувала.

— Ти навіть тепер переймаєшся за свою кар’єру, Метте?

— Ні... чорт... ти не розумієш...— відповів він.— Між мною і Сарою все скінчено.

— Що, правда?

— Так,— відповів Метью.— Так! Чорт... яка іронія... ми цілий день розмовляли. Ми погодилися, що так не можна, адже... адже ти, Том... І ми закінчили це. Годину тому.

— Ого,— озвалася Робін, засміявшись і ніби не відчуваючи власного тіла,— таки іронія!

Задзвонив мобільний. Ніби вві сні, вона прийняла дзвінок.

— Робін? — спитав Страйк.— Є новини. Щойно розмовляв з Деллою Вінн.

— І як усе минулося? — спитала вона, стараючись, щоб голос не тремтів і звучав бадьоро, бо вона була налаштована поговорити. Тепер робота — це все її життя, і Метью більше цій роботі не заважатиме. Відвернувшись від розлюченого чоловіка, вона задивилася на темну бруковану вулицю.

— Дуже цікаво аж у двох моментах,— відповів Страйк.— По-перше, вона сказала дещо зайве. Гадаю, в ранок смерті Чизвелла Ґерайнта з Ааміром не було.