Убивчий білий

Рафаель ніби не вірив власним вухам.

— Добре,— сказала Робін,— якщо ти не...

— Як вам узагалі спало на думку, що в батька був роман?

— Кінвара постійно була така власниця, так хотіла знати, де саме твій батько, правда ж?

— Правда,— криво посміхнувся Рафаель,— але ж ти знаєш причину. То через тебе.

— Я чула, що Кінвара зривалася за багато місяців до того, як я почала працювати в приймальні. Сказала одній людині, що батько їй зраджує. Всі кажуть, що вона була в страшному стані. Це все трапилося десь тоді ж, коли приспали її кобилу, і вона...

— ...вдарила тата молотком? — він насупився.— О. Я думав, це через те, що вона не хотіла присипляти кобилу. Ну, замолоду тато був той ще бабій. О... а може, він саме тому відіслав мене до Чизвелл-гаузу, а сам лишився в Лондоні? Кінвара однозначно чекала його вдома і страшно розлютилася, коли він в останній момент не зміг приїхати.

— Так, можливо,— відповіла Робін, записуючи.— Ти не пам’ятаєш, який то був день?

— Е... так, власне, пам’ятаю. Важко забути день, коли тебе випустили з в’язниці. Я вийшов у середу, шістнадцятого лютого минулого року, а тато запросив мене до Чизвелл-гаузу наступної суботи, тобто... дев’ятнадцятого.

Робін записала.

— Ти не чув, не бачив ознак того, що в нього є інша жінка?

— Та ну,— відповів Рафаель,— ти ж працювала у Палаті громад. Ти бачила, як мало в нас спільного. Хіба б він розповів мені, що отак розважається?

— Він же сказав тоді, що бачив привид Джека О’Кента вночі у маєтку.

— То інше. Він був тоді п’яний і... ну... не при собі. Дивний. Щось говорив про божественну відплату... Не знаю, може, він мав на увазі свій роман. Може, нарешті відростив сумління після трьох дружин.

— Він же наче не одружився з твоєю матір’ю?

Рафаель примружив очі.

— Вибач. На мить забув, що я — байстрюк.

— Та ну,— м’яко мовила Робін,— ти же знаєш, що я не про...

— Добре, вибач,— сказав він,— щось я вразливий. Коли тебе батько викреслює з заповіту, станеш таким.

Робін згадала слова Страйка про спадок: «Ідеться про гроші — й не про гроші теж»,— і Рафаель мовив, ніби відлуння її думок:

— Ідеться не про гроші, хоча, бачить Бог, вони мені не завадять. Я безробітний і не думаю, що старий Генрі Драммонд дасть мені добрі рекомендації, правда ж? А мама, схоже, вирішила оселитися в Італії, тож подумує продати квартиру в Лондоні, а отже, я буду ще й безхатній. До цього й дійде,— гірко додав він.— Буду в Кінвари за стайничого. Більше ніхто на неї не працюватиме, а мене більше ніхто не візьме на роботу... Але йдеться не лише про гроші. Коли тебе викреслюють із заповіту... ну, слово «викреслюють» говорить саме за себе. Останній лист небіжчика до близьких, а мого імені там навіть і немає, ще й клятий Торкіль радить мені забиратися до Сієни і «почати спочатку». Дрочило! — додав Рафаель з небезпечним виразом обличчя.

— Це там живе твоя мама? В Сієні?

— Так. Підчепила там якогось італійського графа, і повір мені, останнє, що їй треба, це щоб до них приїхав жити її двадцятидев’ятилітній син. Граф ніби не збирається з нею одружуватися, і мама переймається щодо старості, тож і хоче продати квартиру. Вона вже застара, щоб прокрутити з ним той самий номер, що й з моїм батьком.

— Про що ти...

— Вона вмисно завагітніла. Та не треба такого шоку. Мама не вірить у захист свого сина від реалій життя. Вона мені все розповіла багато років тому. То була велика ставка, яка не зіграла. Мама думала, що він з нею візьме шлюб, якщо вона завагітніє, але як ти щойно відзначила...

— Я ж вибачилася,— сказала Робін.— Мені справді прикро. Це було з мого боку нечуйно... і нерозумно.

Вона подумала була, що зараз Рафаель пошле її під три чорти, але натомість він тихо сказав:

— Бачиш, ти така мила. Ти ж не зовсім прикидалася? Тоді в приймальні?

— Не знаю,— відповіла Робін.— Мабуть, ні.

Відчувши, що він соває ногами під столом, вона знову трохи відсунулася.

— Твій чоловік — він який? — спитав Рафаель.

— Навіть не знаю, як описати.

— Він працює у «Кристіз»?

— Ні,— відповіла Робін,— він бухгалтер.

— Господи Ісусе! — жахнувся Рафаель.— Оце таке тобі подобається?

— Коли ми познайомилися, він ще не був бухгалтером. Може, повернімося до ранку, коли помер твій батько, і його дзвінка тобі?

— Якщо хочеш,— відповів Рафаель,— але я б краще говорив про тебе.

— Ну, тоді чому б тобі не розповісти, що сталося того ранку, а далі питай у мене що заманеться,— відповіла Робін.

На обличчі Рафаеля майнула усмішка. Він випив пива і заговорив:

— Тато мені подзвонив. Сказав, що гадає, ніби Кінвара хоче утнути якусь дурницю, і звелів мені їхати просто до Вулстоуна і спинити її. Я, знаєш, не став питати, чому саме я.

— У Чизвелл-гаузі ти про це не згадував,— мовила Робін, переглядаючи свої нотатки.

— Звісно, не згадував, бо там були інші. Тато сказав, що не хоче просити про це Іззі. Він так грубо говорив про неї... він був тим ще невдячним гадом, так,— сказав Рафаель.— Вона працювала так, що кров з-під нігтів, а ти сама бачила, як він до неї ставився.

— В якому сенсі «грубо говорив»?