Убивчий білий

Страйк виконав прохання Робін. Утрьох вони придивилися до обліпленої землею поверхні каменя. До багнюки прилип якийсь обривок точно не рослинного походження — волокна вовни, вицвілі, але явно рожеві.

Всі разом вони розвернулися до ямки, що лишилася у ґрунті від каменя. Страйк посвітив туди.

— Ой чорт! — ахнула Робін і бездумно притиснула брудні рукавиці до обличчя. Стало видно кілька дюймів брудної матерії; у світлі ліхтарика видно було, що вона рожева.

— Ану дай сюди,— сказав Страйк і потягнув сапку в Робін з рук.

— Ні!..

Але він її мало не відштовхнув. У світлі ліхтарика Робін роздивилася його обличчя, рішуче, розлючене, ніби та рожева матерія гірко образила Страйка, заподіяла особисту кривду.

— Барклею, бери.

Він тицьнув сапку своєму підряднику.

— Довбай ґрунт, але старайся не порвати ковдру. Робін, іди на той кінець, працюватимеш вилами. Тільки руки мені не порубай,— додав Страйк до Барклея. Взявши ліхтарика в зуби, щоб бачити, він став навколішки і почав гребти землю руками.

— Слухайте,— прошепотіла Робін, зціпенівши.

Крізь нічне повітря до них знову долинув відчайдушний гавкіт тер’єра.

— Я закричала, коли перекинула камінь, так? — прошепотіла Робін.— Мабуть, знову його збудила.

— Не думай про це зараз,— відповів Страйк, пальцями скидаючи землю з рожевої ковдри.— Копай.

— А що коли...

— Як станеться, так і розберемося. Копай.

Робін стала до вил. За кілька хвилин Барклей поміняв сапку на лопату. Помалу відкрилася вся довжина ковдри; сховане під нею було ще надто глибоко, не дістати.

— Це не доросла людина,— сказав Барклей, дивлячись на розміри брудної ковдри.

Тер’єр біля далекого невидимого Чизвелл-гаузу все дзяволив і дзяволив.

— Треба кликать поліцаїв, Страйку,— сказав Барклей, витираючи з обличчя піт і бруд.— Ми ж тут порушуємо цілісність місця злочину, ні?

Страйк не відповів. Робін, яку трохи нудило, дивилася, як він обмацує пальцями те, що ховалося під брудною ковдрою.

— Принеси мені торбу,— сказав він їй.— Там є ніж. Макетний. Швидше.

Тер’єр гавкотів у самозабутті. Робін здалося, що він це робить гучніше. Вона вибралася з лощовини, намацала в темних надрах торби ніж і спустилася до Страйка.

— Корморане, я думаю, що Сем правий,— прошепотіла вона.— Краще лишити це...

— Давай ножа,— простягнув руку Страйк.— Та швидше, я якраз намацав. Це череп. Швидше!

Попри себе, Робін передала йому ножа. Почулося, як лускає і рветься матерія.

— Що ти робиш? — ахнула Робін. Страйк щось тягнув із землі.

— В Бога й в душу, Страйку,— розсердився Барклей,— ти що, хочеш відірвати...

З жахливим хрускотом земля віддала щось велике й біле. Робін зойкнула, відступила, напівсіла-напівупала на стінку виярка.

— Чорт,— лайнувся Барклей.

Страйк узяв ліхтаря у вільну руку, щоб посвітити на предмет, який щойно видобув із землі. Шоковані Робін і Барклей побачили вицвілий і пощерблений кінський череп.

66

Годі тут сидіти, журитися й сушити голову над нез’ясовними загадками.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Череп, який пролежав усі роки під ковдрою, блідо поблискував у світлі ліхтаря, дивно рептильний через довгастість носа і гострі виступи щелепи. Лишилося кілька тупих зубів. Окрім очниць, у черепі були ще отвори — один на щелепі, другий збоку голови; кістка навколо кожного пощербилася, потріскалася.

— Застрелили,— мовив Страйк, повільно крутячи череп у руках. Третя щербина показувала місце, де куля влучила в кінську голову, але не пробила.

Робін розуміла, що злякалася б сильніше, якби череп належав людині, але все одно збентежилася від звуку, з яким його видобули з землі, і від несподіваного видовища крихкої оболонки істоти, що колись жила і дихала, отак об’їденої бактеріями й комахами.

— Ветеринари вбивають коней єдиним пострілом у лоба,— сказала вона,— а не начиняють кулями.

— Рушниця,— авторитетно заявив Барклей, підходячи ближче й оглядаючи череп.— Хтось стріляв навмання.

— Невеликий, так? Це було лоша? — спитав Страйк у Робін. — Може, але як на мене, то поні чи мініатюрний кінь.

Страйк повільно покрутив череп у руках, і втрьох вони дивилися, як той обертається у світлі ліхтарика. Стільки зусиль було докладено, щоб видобути його з землі, що здавалося, ніби череп ховає таємниці й окрім секрету самого свого існування.

— Отже, Біллі таки бачив поховання,— сказав Страйк.

— Але це не дитина. Тобі не доведеться переробляти свою теорію,— сказала Робін.

— Теорію? — зацікавився Барклей, але реакції не дочекався.

— Не знаю, Робін,— сказав Страйк, чиє обличчя поза променем ліхтарика здавалося примарним.— Якщо йому не приверзлося поховання, то, мабуть, не приверзлася і...

— Чорт,— сказав Барклей.— Вона це зробила, випустила бісових собацюр.

Нічним лісом полинули дзявкіт тер’єра і низький гавкіт лабрадора, і більше їх не приглушували стіни. Страйк безцеремонно кинув череп на землю.

— Барклею, збирай інструменти і вшивайся звідси. З собаками ми впораємося.

— А як же...

— Облиш, закопувати немає часу,— відповів Страйк, який уже дерся нагору схилом лощовини, не зважаючи на пекучий біль у куксі.— Робін, ходи, ти зі мною...