Убивчий білий

— Ти впевнений, га, здоровило? — спитав Барклей у Страйка, який зробив те саме.

— Та Господи Боже, кропиву повисмикую,— дражливо відповів Страйк.

— Бери сокиру, Робін,— сказав Барклей, а сам підхопив сапку і лом.— Ті кущі ще й рубати доведеться.

Утрьох вони сповзли униз крутим схилом лощовини і стали до роботи. Десь годину рубали жилаве гілля і пололи кропиву, час до часу міняючись інструментами чи вибираючись нагору по щось нове.

Попри те, що ніч ставала холоднішою, Робін рясно пітніла і скинула зайвий одяг. Страйк натомість значні зусилля приділяв тому, щоб не показувати, як від нахиляння і ковзання по нерівному ґрунту йому болить кукса. В темряві не видно було, як він кривиться, і він ретельно стежив за виразом обличчя, коли Барклей чи Робін брали ліхтарик і дивилися, як просувається справа.

Фізичне навантаження допомагало Робін упоратися зі страхом перед тим, що, можливо, лежить у них під ногами. «Мабуть,— спало їй на думку,— оце так воно в армії: важка праця і дух товариства допомагають не думати про похмурі перспективи попереду». Двоє колишніх військових копали собі й не скаржилися, тільки іноді лаялися, як уперте коріння й гілки дерли одяг чи шкіру.

— Час копати,— заявив нарешті Барклей, коли дно виярка розчистили, наскільки змогли.— Ти лізь нагору, Страйку.

— Я почну, а Робін тоді продовжить,— відповів Страйк.— Вилазь,— сказав він до неї,— відпочинь там, тримай ліхтарика рівно і передай мені вила.

Робін зростала в товаристві трьох братів, що дало їй корисне уявлення про чоловіче еґо і про те, коли сперечатися, а коли ні. Впевнена, що наказ Страйка продиктований не так здоровим глуздом, як гонором, вона все ж підкорилася і видерлася нагору по крутому схилу лощовини, нагорі сіла і тримала ліхтарика, поки чоловіки працювали, та ще час до часу передавала вниз різні інструменти, якими вони викопували каміння й довбали важкі ділянки ґрунту.

Справа йшла неквапно. Барклей копав утричі швидше за Страйка, якому (Робін це добре бачила) умить стало важко, надто коли доводилося втискати лезо штихової лопати в землю ногою; протез не давав надійної опори на нерівному ґрунті, якщо опертися всією вагою, а як тиснути ним на непіддатливий метал, ставало просто дуже боляче. Минали хвилини, Робін трималася і не втручалася, аж нарешті Страйк буркнув «чорт» і зігнувся, кривлячись від болю.

— Може, я покопаю? — спитала Робін.

— Мабуть, уже доведеться,— грубо відповів Страйк.

Він так-сяк виліз нагору, стараючись не навантажувати куксу, взяв ліхтарика в Робін (яка полізла вниз) і тепер тримав його, а Робін і Барклей копали. Куксу сіпав біль: мабуть, стер до крові.

Барклей устиг викопати рівчак на кілька футів і тільки тоді зробив паузу, вилізши по пляшку води в торбі для інструментів. Поки він пив, а Робін відпочивала, опершись на держак лопати, знову почувся гавкіт. Барклей глянув у бік невидимого Чизвелл-гаузу.

— Що в неї там за песики? — спитав він.

— Старий лабрадор і препаскудний пащекун-тер’єр,— відповів Страйк.

— Якщо вона їх випустить, шанси в нас так собі,— мовив Барклей, обтираючи рот рукою.— Тер’єр прискаче просто крізь оті кущі. У цих тварюк, у тер’єрів, добрий слух.

— Тоді сподіваймося, що вона їх не випустить,— відповів Страйк, а потім додав: — Зроби перерву на п’ять хвилин, Робін.

І вимкнув ліхтарика.

Робін теж вибралася з лощовини і взяла в Барклея повну пляшку води. Тепер, коли вона не копала, гола шкіра пішла сиротами від холоду. Шурхіт і шерехтіння дрібних створінь у траві та кронах здавалися в темряві неймовірно гучними. Пес так і гавкав, і Робін ніби почула, як жінка кричить на нього.

— Ви чули?

— Авжеж. Наче каже йому, щоб стулив писок,— відповів Барклей.

Почекали. Врешті-решт тер’єр замовк.

— Ще кілька хвилин,— сказав Страйк.— Хай засне.

Почекали ще. Морок підсилював шелест кожного листочка; нарешті Робін і Барклей спустилися в лощовину і продовжили копати.

М’язи Робін уже просили пощади, на долонях під рукавицями надулися пухирі. Що глибше копали, то важче ставало, ґрунт був щільний, ще й з каменюками. На Барклеєвому краї траншея була значно глибша, ніж на краї Робін.

— Ану, я покопаю,— запропонував Страйк.

— Ні,— огризнулася Робін, надто втомлена, щоб стримуватися.— Зовсім собі ногу покалічиш.

— Усе вона правильно каже, друже,— видихнув Барклей.— Дай нам краще води, я геть засапався.

Минула година. Барклей уже стояв у ямі глибиною собі по пояс, у Робін кривавилися руки, бо завеликі рукавиці здирали шкіру. Тупим кінцем сапки вона намагалася вирвати з землі великий камінь.

— Виходь... уже... гадська... каменюко...

— Помогти? — спитав Страйк, націлюючись спускатися.

— Сиди,— сердито відповіла Робін.— Я тебе не понесу до машини після того, як...

Вона мимоволі зойкнула, коли камінь таки вдалося викорчувати. Дрібна комашня на звороті, звиваючись, утекла з-під світла ліхтарика. Промінь посовався туди-сюди, на мить засліпивши Робін.

— Що ти там побачила?

— Посвіти сюди,— відповіла вона.— На камінь.

Барклей рушив до них; його джинси були в багнюці від холош до кишень.