Убивчий білий

Він відійшов і змішався з натовпом, шукаючи тиху місцину, де можна поговорити, а Робін лишилася крутити залишки тепер уже теплуватого шампанського у пляшечці й обмірковувати те, що Страйк тільки-но їй повідомив. З утомлених спроб поєднати окремі кавалки інформації не поставало нічого зв’язного, і за кілька хвилин Робін здалася і просто сиділа собі, насолоджуючись теплим вітерцем, що роздмухував волосся з її плечей.

Попри втому, розвалений шлюб і острах перед перспективою розкопати сьогодні щось у лощовині, приємно було сидіти тут і вдихати аромати іподрому, теплі пахощі трави, шкіри й кінського поту, інколи перемежовані парфумами жінок, що йшли від бару до трибун, і копчений димок від котлет з оленини, що їх готували у фургоні поблизу. Вперше за тиждень Робін усвідомила, що зголодніла.

Вона взяла корок від пляшечки з шампанським і покрутила в пальцях, пригадуючи інший корок, який зберігала після свого двадцять першого дня народження: тоді Метью приїхав з університету в товаристві нових друзів, серед яких була і Сара. Озираючись назад, Робін розуміла, що батьки хотіли пишно відсвяткувати її двадцятиодноріччя, бо не могли влаштувати святкування на честь її випуску з університету.

Страйка не було вже довго. Мабуть, Іззі викладає всі подробиці, коли вже суть предмета шантажу стала відома. А може (спало на думку Робін) їй просто хочеться поговорити з ним довше.

«Але Іззі не його тип».

Ця думка її навіть трохи налякала. Робін стало соромно за тс, що вона взагалі про таке подумала; сорому лише додалося, коли та думка змінилася іншою.

«Всі його подружки були красуні. А Іззі не така».

Страйк дійсно приваблював на диво вродливих жінок, особливо зважаючи на його власну ведмежу зовнішність і волосся, про яке він сам казав, що воно схоже на лобкове.

«Я, мабуть, маю жахливий вигляд»,— не до речі спало Робін на думку. Вона вже сідала зранку в «лендровер» опухла і бліда, а після того ще плакала. Вона думала, чи не знайти вбиральню і бодай зачесатися, коли побачила, що Страйк повертається, маючи в кожній руці по бургеру з оленячою котлетою, а в зубах — талон на ставку.

— Іззі не бере слухавки,— повідомив він крізь зціплені зуби.— Лишив їй повідомлення. Бери бургер і ходімо. Я поставив десятку на те, що Руда Пантера переможе, і десятку на те, що програє.

— Я й не знала, що ти азартний,— сказала Робін.

— Я не азартний,— відповів Страйк, дістаючи талон з рота і кладучи в кишеню,— але сьогодні маю відчуття, що мені поталанить. Ну, ходімо дивитися перегони.

Коли Страйк відвернувся, Робін непомітно поклала корок у кишеню.

— Руда Пантера,— мовив Страйк з повним ротом бургера, коли підходили до доріжок.— Але ж коняка не руда? Чорна грива, тож вона...

— ...гніда, так,— кивнула Робін.— Ти часом не розчарований, що то конячка, а не пантера?

— Просто намагаюся зрозуміти логіку. Той жеребець, якого я нагуглив — Блан-де-Блан — виявився каштановим, а не білим.

— Тобто не сірої масті.

— Та бляха-муха,— пробурчав Страйк, потішений і роздратований водночас.

65

Цікаво, чи багато людей вчинило б так само — зважилося б на таке?

Генріх. Ібсен, «Росмерсгольм»

Руда Пантера прийшла другою. Виграш Страйка витратили на каву і їжу, блукаючи між ятками і вбиваючи час до ночі, коли треба буде їхати до Вулстоуна й до лощовини. Паніка спалахувала в Робін у грудях щоразу, коли вона думала про лопати в «лендровері» та про темну яму, зарослу кропивою, але Страйк — свідомо чи ні — відвертав її увагу, вперто відмовляючись пояснювати, де зв’язок між зізнаннями Делли Вінн і Рафаеля Чизвелла і яких висновків він дійшов на його основі.

— Думай,— повторював він,— просто думай.

Але Робін була утомлена, тож простіше було вимагати в нього про все розповісти за надлишковою кавою й бутербродами, водночас насолоджуючись цією незвичною інтерлюдією в їхній роботі. Раніше вони зі Страйком проводили стільки часу разом тільки у кризовій ситуації.

Та сонце котилося до обрію, і думки Робін дедалі частіше линули до лощовини — і щоразу щось аж обривалося у шлунку.

Звернувши увагу на її чимдалі більш тривожне мовчання, Страйк удруге запропонував, щоб вона лишилася в машині, поки вони з Барклеєм копатимуть.

— Ні,— коротко відповіла Робін.— Я не для того приїхала, щоб сидіти в машині.

До Вулстоуна доїхали за сорок п’ять хвилин. Небо при заході швидко бліднуло, поки вдруге спускалися в Долину Білого Коня, а коли досягли місця призначення, небокрай кольору пороху пересипали перші тьмяні зірки. Робін повернула «лендровер» на зарослу стежку до Стеда-котеджу, і машина танцювала й підстрибувала на глибоких вибоїнах і переплетених лозах і галузяччі, прямуючи в густу темряву під щільним покривом лісу.

— Заїдь якнайглибше,— попросив Страйк, глянувши час у себе на мобільному.— Барклей повинен припаркуватися за нами. Його ще немає, я сказав йому приїхати на дев’яту.