Убивчий білий

— Тобто містер Чизвелл? Так, дзвонив. Вона вийшла з кухні, щоб поговорити. Я тільки чула, як вона каже: «Ні, Джаспере, я не жартую». Схоже було, що сварилися. Я так і сказала поліції. Подумала собі, що вони посварилися в Лондоні, й тому вона приїхала додому, а не лишилася там. Потім я пішла чистити стайню, а вона пішла дресирувати Бренді... то її кобила... а тоді,— дещо завагалася Тіґан,— приїхав він. Ну знаєте, Рафаель. Син.

— І що сталося? — спитав Страйк.

Тіґан вагалася.

— Вони посварилися, так? — спитав Страйк, розуміючи, що перерва Тіґан добігає кінця.

— Так,— заусміхалася щиро вражена Тіґан.— Усе ви знаєте!

— Ви не знаєте, через що?

— Через те саме, щодо чого вона дзвонила тому типові напередодні.

— Через кольє? Бо місіс Чизвелл хотіла його продати?

— Ага.

— Де ви були, коли місіс Чизвелл і Рафаель сварилися?

— Та стайню прибирала. Він такий вийшов з машини й одразу до неї в коло...

Побачивши, що Страйк не розуміє, Робін пояснила:

— Йдеться про вигул, де дресирують коней.

— А,— озвався він.

— ...ага,— кивнула Тіґан,— вона там саме виїжджувала Бренді. Спершу вони говорили, і я не чула про що, а далі вже почали кричати, і тоді місіс Чизвелл спішилася і покликала мене розкульбачити Бренді... тобто зняти сідло й вуздечку,— пояснила вона на той раз, якщо Страйк не зрозуміє,— а вони пішли до будинку, і я все чула, як вони кричали одне на одного. Ніколи вона його не любила,— додала Тіґан,— цього Рафаеля. Гадала, що він зіпсутий. Вічно йому дошкуляла. Я особисто вважала, що він нормальний,— додала вона безстороннім тоном, але почервоніла.

— Не пам’ятаєте, що саме вони казали одне одному?

— Трохи,— відповіла Тіґан.— Він їй казав, що не можна продавати, що то його татка і все таке, а вона йому — щоб не пхався не в свої справи.

— А далі що?

— Далі вони зайшли в будинок, я собі чистила стайню, а тоді,— затнулася Тіґан,— я побачила, як до будинку їде поліційна машина... ой, такий жах. Підійшла поліціянтка, попросила мене зайти в будинок і допомогти. Я пішла до кухні, а там місіс Чизвелл, біла мов полотно, місця собі не знаходить. Поліція хотіла, щоб я показала, де чай. Я зробила їй чаю, а він... Рафаель... умовив її сісти. Він був з нею дуже милий,— додала Тіґан,— зважаючи на те, якими словами вона його щойно кляла.

Страйк глянув на годинник.

— Знаю, що у вас небагато часу. Ще кілька питань.

— Питайте,— відповіла Тіґан.

— Понад рік тому стався нещасний випадок,— сказав Страйк,— коли місіс Чизвелл накинулася на містера Чизвелла з молотком.

— О Боже, так,— відповіла Тіґан.— Її тоді добряче покуйовдило. Це було одразу як приспали Леді, на початку літа. То була улюблена кобила місіс Чизвелл, і тут приходить місіс Чизвелл додому, а ветеринар уже все зробив. Вона хотіла бути поруч, як Леді присиплятимуть, і аж здуріла, коли повернулася, а фургон коновала вже тут.

— Вона давно знала, що кобилу мають приспати? — спитала Робін.

— Дні зо два чи зо три всі вже знали,— сумно відповіла Тіґан.— Але Леді була така хороша, ми все сподівалися, що нона виживе. Ветеринар кілька годин чекав на повернення місіс Чизвелл, але Леді дуже мучилася, а він не міг чекати цілий день, тож...

Тіґан зробила безнадійний жест.

— Не знаєте, чому вона цілий день пробула в Лондоні, хоча знала, що Леді вмирає? — спитав Страйк.

Тіґан похитала головою.

— Можете детально розповісти, що саме сталося, коли місіс Чизвелл накинулася на свого чоловіка? Вона щось сказала при цьому?

— Ні,— відповіла Тіґан.— Вона зайшла у двір, побачила, що сталося, побігла до містера Чизвелла, схопила молоток і замахнулася на нього. Всюди кров! Жах та й годі,— відповіла Тіґан абсолютно щиро.— Кошмар.

— Що вона зробила, коли його вдарила? — спитала Робін.

— Просто собі лишилася стояти. З таким обличчям... ніби в демона чи що,— раптом додала Тіґан.— Я думала, він помер, думала, вона його вбила. Її, знаєте, потім закрили на кілька тижнів. Лежала в якомусь шпиталі. Я за всіма кіньми сама доглядала... Ми всі дуже переймалися через Леді. Я дуже любила цю кобилу і сподівалася, що вона виживе, але вона здалася, лягла, перестала їсти. Не дивно, що місіс Чизвелл так засмутилася, але... вона ж його мало не вбила. Всюди кров,— повторила вона.— Я хотіла піти, так і сказала мамі. Місіс Чизвелл мене того вечора дуже налякала.

— А чому лишилися? — запитав Страйк.

— Сама не знаю... Містер Чизвелл просив, і конячок я полюбила. А тоді місіс Чизвелл повернулася з лікарні, така нещасна, і, мабуть, мені її стало шкода. Я все бачила, як вона плаче в порожній стайні Леді.

— Леді — це та кобила, яку місіс Чизвелл хотіла... е-е... як воно називається? — звернувся Страйк до Робін.

— Ожеребити? — підказала Робін.

— Так... ожеребити від того знаменитого жеребця?

— Ви про Тотиласа? — ледь помітно закотила очі Тіґан.— Ні, вона хотіла ожеребити Бренді, але містер Чизвелл того й слухати не хотів. Тотилас! Він же дорогий, як казна-що.

— Чув про це. А вона часом не згадувала про іншого жеребця? На ім’я Блан-де-Блан, не знаю, чи...