Убивчий білий

— Щоб відсвяткувати,— відповів Страйк, зробивши добрий ковток пива.— Знаю, так не годиться казати,— провадив він, шукаючи по кишенях цигарки,— але ти ж його здихалася. Спати з нареченою друга в подружньому ліжку? Він заслужив на все, що з ним станеться.

— Мені не можна пити. Я за кермом.

— Воно коштувало мені двадцять п’ять фунтів, тож хоч пригуби.

— Двадцять п’ять — за це? — не повірила Робін і, поки Страйк підкурював від сірника, непомітно витерла очі.

— Скажи мені ось що,— мовив Страйк, трусячи сірником, щоб загасити.— Ти колись думала про перспективи нашої агенції?

— Ти про що? — стривожилася Робін.

— Мій шваґер душу з мене вийняв на цю тему, поки ми дивилися відкриття Олімпійських ігор,— відповів Страйк.— Усе просторікував про мить, коли мені більше не доведеться працювати на вулиці.

— Але ж ти цього не хочеш, хіба... зажди,— запанікувала Робін.— Ти хочеш сказати, що я маю повернутися за стіл у приймальні та відповідати на телефонні дзвінки?

— Ні,— відповів Страйк, випускаючи дим убік від неї,— просто хотів знати, чи думаєш ти про майбутнє.

— Хочеш, щоб я пішла? — ще більше стривожилася Робін.— Пішла шукати іншу...

— Та чорт забирай, Еллакотт, ні! Я питаю, чи ти думаєш про майбутнє, та й усе.

Він дивився, як Робін відкорковує пляшечку.

— Так, звісно думаю,— непевно відповіла вона.— Я сподівалася якось покращити стан наших рахунків, щоб не животіти від виплати до виплати, але мені подобається,— її голос затремтів,— ця робота, ти ж знаєш. Я хочу тільки цього. Виконувати її, виконувати краще... я сподіваюся зробити агенцію найкращою в Лондоні.

Широко всміхнувшись, Страйк цокнувся кухлем об її пляшку.

— Ну, май на увазі, що ми прагнемо одного й того самого, коли почуєш мої наступні слова, добре? І пий собі, пий. Тіґан не зможе вирватися в найближчі сорок хвилин, тож у нас повно часу, перш ніж увечері поїдемо до лощовини.

Страйк почекав, поки Робін зробить ковток шампанського, тоді провадив:

— Вдавати, що з тобою все гаразд, коли воно негаразд,— це не вияв сили.

— От тут ти помиляєшся,— заперечила Робін. Шампанське зашипіло на язиці й додало їй сміливості, навіть не встигнувши вдарити в голову.— Іноді, якщо поводитися так, ніби ти в нормі, приходиш у норму. Іноді слід начепити сміливий вираз на обличчя і вийти у світ, і за якийсь час це вже не прикидання, а правда. Якби я чекала, поки буду готова вийти з кімнати після... ти знаєш, після чого,— провадила вона,— то я б і досі там лишалася. Я мусила вийти неготовою. І,— додала вона, глянувши йому просто у вічі (її очі були набряклі, червоні),— я два роки працюю на тебе і дивлюся, як ти гаруєш попри все, навіть коли нам обом очевидно, що лікар наказав би тобі відпочивати і не ступати на ногу.

— І до чого це мене довело? — розсудливо спитав Страйк.— На тиждень вийшов з ладу, сухожилок благає про милосердя щоразу, як пройду більше півсотні ярдів. Хочеш проводити паралелі? Добре. Я сиджу на дієті, роблю вправи...

— А що там веганський бекон, гниє у холодильнику?

— Гниє? Та то чиста гума, воно мене переживе. Слухай,— додав він, не даючи від себе відкараскатися,— то було б справжнє диво, якби ти не мала жодних наслідків після того, що сталося минулого року...— Його очі знайшли край пурпурового шраму в Робін на руці, що визирав з-за манжети сорочки.— Ніщо з твого минулого не стоїть на заваді у твоєї роботи, але ти маєш дбати про себе, якщо і далі хочеш працювати. Якщо тобі треба відпочити...

— ...це останнє, чого я хочу...

— Йдеться не про те, чого ти хочеш, а про те, чого ти потребуєш.

— Сказати тобі дивну штуку? — спитала Робін. Чи то через ковток шампанського, чи з інших причин її настрій став дивно піднесеним, язик розв’язався.— Можна було б подумати, що минулого тижня я матиму купу панічних атак. Я шукала собі житло, я їздила по всьому Лондону, і ззаду повсякчас підходили люди... То мій триґер,— пояснила вона.— Коли ззаду хтось підходить, а я цього не бачу.

— Та це й без дідуся Фрейда зрозуміло.

— Але я була в нормі,— провадила Робін,— а все тому, що не мусила...

Вона замовкла, але Страйк наче здогадався, яким мало бути закінчення речення. Він ризикнув і мовив:

— Цю роботу майже неможливо виконувати, коли вдома в тебе діється казна-що. Я знаю це з власного досвіду.

Зрадівши, що її розуміють, Робін випила ще шампанського і квапливо додала:

— Гадаю, мені ставало гірше від того, що треба було все приховувати, робити вправи потай, бо за найменшої підозри, що я не у стовідсотковій нормі, Метью знову починав кричати на мене, що не кидаю роботу. Я думала, що то він дзвонив мені вранці, тому й не хотіла брати слухавку. А коли Вінн почав казати на мене всі ті речі, то... власне, я ніби взяла слухавку. Не треба мені, щоб якийсь Вінн мені розповідав, що я — просто пара цицьок на ніжках, дурепа, яка дурить саму себе, вважаючи, що з неї є ще якась користь.

«Оце таке тобі казав Метью?» — подумав Страйк і уявив кілька виховних заходів, які Метью пішли б на користь. Повільно, обережно він сказав: