Убивчий білий

— Раф мені розповів про це, коли я повернулася з канікул. Він був такий малий і такий сумний, я все намагалася донести цю історію то татка, але він не слухав. Просто відмахнувся від мене. Сказав, Рафаель скигля і вічно... вічно жаліється... Я озираюся в минуле,— мовила вона до Страйка і Робін з повними сліз очима,— і думаю про все це... яку ж ненависть Рафаель, мабуть, відчував після такого...

— Так, захисники Рафаеля, мабуть, спробують цим скористатися,— коротко мовив Страйк і взявся до свого стейка,— але факт лишається фактом, Іззі: він зичив твоєму батькові смерті, але почав утілювати бажання в життя не раніше, ніж виявив нагорі Стаббса.

— Можливо, Стаббса,— виправила Страйка Іззі, витягаючи з рукава носовичка і притискаючи до носа.— Генрі Драммонд думає, що це копія. Експерт із «Кристіз» сповнений надій, але зі Штатів летить фанат Стаббса, який каже, що це полотно не збігається з записами Стаббса про загублену картину... але правду кажучи,— вона похитала головою,— мені байдуже. Ця картина до такого довела, таке спричинила в нашій родині... як на мене, хай іде під три чорти. Є речі важливіші,— хрипко додала Іззі,— ніж гроші.

Страйк отримав привід не відповідати, маючи повен рот стейка. Цікаво, чи Іззі замислюється про те, що оцей тендітний чоловічок поруч з нею живе у крихітній двокімнатній квартирі в Іст-Гемі з братом і що Біллі, власне, завинили гроші за останню шибеницю? Може, коли Стаббса продадуть, родина Чизвеллів подумає про відшкодування.

Біллі їв свій суп ніби у трансі, його погляд був розфокусований. Робін подумала, що ця його задумливість здається умиротвореною, майже щасливою.

— Отже, я все переплутав, так? — нарешті спитав Біллі. Він тепер говорив з упевненістю людини, яка знайшла собі міцну опору в реальності.— Я бачив, як закопали конячку, а думав, що то дитина. Я все переплутав, та й по тому.

— Ну,— відповів Страйк,— гадаю, все не так просто. Ти знав, що той самий чоловік, який душив дитину, разом з твоїм батьком закопував коня в лощовині. Гадаю, Фредді ти нечасто бачив, адже він був значно старший за тебе, тож не до кінця розумів, хто він... але, гадаю, частину спогадів про коняку і її смерть ти витіснив. Ти став свідком двох актів жорстокості у виконанні однієї і тієї самої особи.

— А що сталося,— не без остраху спитав Біллі,— з конячкою?

— Ти пам’ятаєш Цяточку? — спитала Іззі.

Біллі захоплено опустив ложку і підняв руку десь на три фути над підлогою.

— Така маленька... так... то не вона паслася на крокетному полі?

— То була старенька мініатюрна кобила в цятку,— пояснила Іззі для Страйка і Робін.— Ще з коней Тінкі. Тінкі мала жахливий смак, точніше, несмак, у тому числі й до коней...

(«...ніхто навіть не помітив, а знаєш чому? Бо вони — кінчені кляті сноби...»)

— ...але Цяточка була страшенно мила,— визнала Іззі.— Як вийдеш у сад, ходить за тобою, мов пес... Не думаю, що Фредді навмисно те зробив,— без великої надії додала вона,— ох, навіть і не знаю. Не знаю, що він собі думав... він завжди мав крутий норов. Щось його розсердило. Татка не було, тож Фредді узяв його рушницю, вийшов на дах і почав стріляти по пташках, а тоді... потім він мені казав, що не хотів убивати Цяточку, але ж він цілився десь поблизу від неї, якщо влучив, так?

«Він цілився у неї,— подумав Страйк.— Не можна двічі влучити тварині в голову здалеку, якщо не цілишся в неї».

— Тоді він запанікував,— провадила Іззі.— Пішов до Дже-ка... до твого батька,— сказала вона до Біллі,— щоб допоміг поховати труп. Коли татко повернувся, Фредді сказав, що Цяточка впала, і він запросив ветеринара, який її забрав, але ця байка і двох хвилин не протрималася. Татко страшенно розлютився, коли дізнався правду. Він не терпів жорстокого поводження з тваринами. Коли я дізналася, мені серце краялося,— додала Іззі.— Я любила Цяточку.

— А часом не ти поставила хрест на тому місці, де її закопали, Іззі? — спитала Робін, не донісши виделку до рота.

— Як ти тільки дізналася про це? — здивовано спитала Іззі. З її очей знову заструменіли сльози, і вона знову потягнулася по носовичок.

Злива тривала, коли Страйк і Робін разом ішли вздовж набережної Челсі від пивниці до станції «Альберт-Бридж». Графітово-сіра Темза невпинно котила уперед свої води, і її заледве турбував дощ, який погрожував загасити Страйкову цигарку і просочив кілька пасом волосся, що вибилися з-під каптура дощовика Робін.

— Отакі вони, вищі прошарки суспільства,— сказав Страйк.— Душіть собі їхніх дітей, але коней щоб не займали.

— Не зовсім справедливо,— дорікнула йому Робін.— Іззі гадає, що з Рафаелем повелися жахливо.

— Це ніщо порівняно з тим, що йому заподіють у Дартмурі,— байдуже відповів Страйк.— Моя жалість має свої межі.

— Так,— озвалася Робін,— і ти це дуже чітко окреслив.

Їхні черевики волого чвакали лискучим тротуаром.

— Як твоя терапія? — спитав Страйк, який ставив це питання не частіше одного разу на тиждень.— Виконуєш вправи?

— Сумлінно,— відповіла Робін.

— Не треба легковажності, я ж серйозно...