Убивчий білий

— Ми з Фізз тоді були в однокласниць у гостях. Я... я тільки потім почула, що там сталося... А сталося таке: Фредді приїхав додому з університету й запросив друзів. Татко лишив їх у будинку, бо в Лондоні була зустріч полкових товаришів... Фредді був... правду кажучи, він іноді бував дуже бридкий. Він приніс доброго вина з погребу, вони понапивалися й одна дівчина сказала, що хотіла б дізнатися, чи правдива та легенда про білого коня... Ти її знаєш,— звернулася вона до Біллі, уродженця Уффінгтона.— Якщо тричі покрутитися посеред ока і загадати бажання...

— Так,— кивнув Біллі з великими нажаханими очима.

— Тож вони поночі вийшли з будинку, але Фредді... такий уже він був неслух... вони дали гака через ліс, зайшли до вас, до Стедакотеджу. Фредді хотів купити трохи, ем, марихуани, так, то ж її вирощував твій брат?

— Так,— знову кивнув Біллі.

— Фредді хотів купити трави, щоб усі могли покурити нагорі біля коня, поки дівчата загадуватимуть бажання. Звісно, за кермо їм не можна було. Всі були вже п’яні. Ну, і коли вони дійшли до вашого будинку, твого батька там не було...

— Він був у сараї,— раптом сказав Біллі.— Майстрував чергову... ти знаєш що.

Спогади ніби достукалися до його свідомості, збуджені розповіддю Іззі. Страйк бачив, як Біллі лівою рукою міцно ухопився за праву, щоб не дати прокинутися ще й тику, яким Біллі ніби відхрещувався від зла. Дощ усе поливав вікна ресторану, а Серж Генсбур співав: «Oh, je voudrais tant que tu te souviennes...»[18]

— Отже,— провадила Іззі, вчергове глибоко вдихнувши,— з того, що я чула від дівчини, яка там була... не хочу казати, від якої саме,— дещо войовничо мовила вона Страйкові й Робін,— то було давно, і та історія її травмувала... отже, Фредді з друзями грюкотіли по будинку і збудили тебе, Біллі. Їх там було чимало, Джиммі їм скрутив косяка на прощання... Хай там що,— Іззі ковтнула,— ти був голодний, і Джиммі... чи, може,— тут вона скривилася,— чи, може, Фредді, не знаю... вони подумали, що буде весело натрусити трохи трави з косяків тобі в йогурт.

Робін уявила друзів Фредді: як одних захопила екзотична розвага — сидіти в темному робітничому будиночку в товаристві місцевого хлопця, що торгує наркотиками, а іншим (як-от та дівчина, від якої Іззі почула всю історію) ніяково від того, що діється, але вони надто юні, надто бояться розвеселених ровесників і не заперечують. П’ятирічному Біллі вони здалися дорослими, але тепер Робін знала, що учасникам компанії було хіба від дев’ятнадцятьох до двадцяти одного.

— Так,— тихо відповів Біллі.— Я так і знав, що мені щось дали.

— А тоді Джиммі захотів і собі піти з ними на пагорб. Я чула, на нього справила враження котрась із дівчат,— святенницьким тоном додала Іззі.— Але тобі після того йогурту стало зле. Джиммі не міг тебе лишити самого в будинку, тож узяв із собою. Ви всі напхалися у двійко «лендроверів» і поїхали на Драконів пагорб.

— Але ж... ні, все не так,— сказав Біллі. Його обличчя знову зробилося замордованим.— Де дівчинка? Вона вже була там. Вона була з нами в машині. Я пам’ятаю, як з нею розмовляв, коли ми йшли на пагорб. Вона плакала, кликала маму.

— То не... то не дівчинка була,— відповіла Іззі.— То просто... такі вже у Фредді були уявлення про гумор...

— То була дівчинка. Її називали дівчачим іменем,— заперечив Біллі.— Я пам’ятаю.

— Так,— нещасним голосом відповіла Іззі.— Рафаелла.

— Саме так! — аж закричав Біллі, й на них почали озиратися.— Саме так! — пошепки повторив Біллі з великими очима.— Рафаелла, так її називали...

— То була не дівчинка, Біллі... то був мій менший... мій менший...

Іззі знову притиснула до очей серветку.

— Даруйте... то був мій менший брат, Рафаель. Фредді з друзями мав наглянути за ним, поки батька не було вдома. Раф у дитинстві був страшенно гарненький. Гадаю, вони його теж збудили, і дівчата сказали, що не можна кидати дитину саму, треба взяти з собою. Фредді цього не хотів. Він хотів кинути Рафа самого вдома, але дівчата пообіцяли подбати про нього. Але коли піднялися нагору, Фредді був уже п’яний і накурився, а Рафаель усе плакав, і Фредді розсердився. Сказав, що малий усе зіпсував, і...

— Задушив його,— з панічним виразом на обличчі сказав Біллі.— То було насправді, він убив...

— Ні-ні, не вбив! — рознервувалася Іззі.— Біллі, ти ж знаєш, що ні — ти маєш пам’ятати Рафаеля, він у нас бував щоліта, він живий!

— Фредді схопив Рафаеля за шию,— сказав Страйк,— і душив, поки той не знепритомнів. Рафаель обмочився й упав, але не помер.

Біллі досі міцно тримав праву руку лівою.

— Я це бачив.

— Так, бачив,— відповів Страйк,— і зважаючи на всі обставини, свідок ти пречудовий.

Повернулася офіціантка з їхнім замовленням. Коли всім подали їжу (Страйк отримав стейк «рібай» і смажену картоплю, жінки — салати з кіноа, а Біллі — суп, бо ні на що більше не стало духу), Іззі повела далі.