Убивчий білий

Робін не знала, чи не ввижається їй рух за ілюмінатором ліворуч. Вона не зводила очей з Рафаеля, з револьвера, що ледь помітно тремтів у його руці.

— Це все непрямі докази,— пробурмотів він; очі так і лишалися скляними.— У Флік і Францески є мотив, щоб мене оббрехати... З Францескою я погано розстався... шанс ще є... я ще маю...

— Рафе, у тебе немає шансів,— сказала Робін.— Кінвара недовго брехатиме заради тебе. Коли їй розкажуть правду про «Жалобу кобили», вона врешті складе два плюс два. Гадаю, ти попросив її перенести картину у вітальню, щоб не відволожилася в порожній гостьовій кімнаті. Як тобі це вдалося? Ти їй наплів, мовляв, картина нагадує тобі про її приспану кобилу? А далі вона зрозуміє, що ти відновив роман саме тоді, коли дізнався про справжню цінність картини, і що всі жахливі речі, які ти їй сказав під час розставання, правдиві. А найгірше те,— додала Робін,— вона усвідомить: коли ви двоє почули, що біля будинку чужі — цього разу справжні,— ти дозволив жінці, яку буцімто нестямно кохаєш, вийти на вулицю серед ночі в нічній сорочці, а сам лишився захищати...

— Ну добре! — раптом закричав він і знову притиснув револьвер їй до чола.— Стули вже свою пельку, та?

Робін завмерла. Уявила, як воно буде, коли він натисне на гачок. Він пообіцяв застрелити її тихо, крізь подушку, але, мабуть, забув... мабуть, втрачав самовладання.

— Ти уявляєш, як воно у тюрмі? — спитав він

Робін намагалася сказати «ні», але звук не йшов з горла.

— Гамір,— прошепотів він.— Сморід. Потворні тупі людиська — деякі чисто тварини. Гірші за тварин. Я гадки не мав, що бувають такі люди. А де доводиться їсти та срати! За тобою постійно стежать, чекають, що будеш буянити. Брязкіт, крик, усе тісне, вбоге. Краще хай мене живцем поховають. Я туди не повернуся... Я хотів жити, мов у мрії! Бути вільним, цілком вільним. Щоб ніколи більше не гнути спину на таких, як Драммонд. На Капрі є вілла, яку я давно вже собі придивився. Краєвид на Неаполітанську затоку... Й у Лондоні як слід влаштуюся, куплю машину, щойно повернуть бісові права... уяви, як воно — ідеш і знаєш, що можеш купити будь-що, робити що заманеться... Мрія, а не життя... Лишалося кілька проблем, яким треба було дати раду, перш ніж звільнюся. З Флік усе легко: йшла поночі, отримала ножа під ребра... жертва вуличного насилля. А Кінвара... щойно вона би склала заповіт на мою користь, то за кілька років скрутила би в’язи, впавши з коня, чи потонула б десь в Італії... вона препогано плаває... А потім хай усі ідуть під три чорти! Чизвелли, моя шльондра-мамця. Мені більше ні від кого нічого не було б треба, я мав би все... Проте цього не буде,— мовив він.

Рафаель мав смагляву шкіру, але Робін бачила, що тепер вона стала попеляста; в напівтемряві під його очима лягли глибокі тіні.

— Нічого не буде. Знаєш що, Венеціє? Я таки виб’ю твої довбані мізки, бо щось ти мені більше не подобаєшся. Гадаю, мені сподобається дивитися, як розірве твою довбану макітру, перш ніж я рознесу свою...

— Рафе...

— Рафе, Рафе...— забекав він, передражнюючи її,— чого жінки думають, що вони особливі? Жодна з вас не особлива.

Він потягнувся по благеньку подушку поруч із собою.

— Ми підемо разом. Я радий буду увійти до пекла поруч з гарненьким дів...

Голосно тріснуло дерево, і двері розчахнулися. Рафаель розвернувся, наставив револьвер на масивну фігуру, що всунулася в приміщення. Робін понад столом кинулася хапати його за руку, але Рафаель відкинув її ударом ліктя, і вона відчула, як лопається губа і струменить кров.

— Рафе, ні, не треба... ні!

Рафаель підвівся — в тісній кімнаті довелося згорбитися — і вставив дуло револьвера собі в рот. Страйк, який виніс двері, важко дихав за кілька кроків від нього, а за Страйком було видно Вордла.

— Ну вперед, шмаркачу боягузливий,— сказав Страйк.

Робін намагалася протестувати, але слова не йшли з рота.

Почулося тихе металеве «клац».

— Я ще в Чизвелл-гаузі вийняв кулі, дурний ти виродку,— сказав Страйк; кульгаючи, підійшов і вихопив револьвер у Рафаеля з руки.— Не такий ти розумний, як про себе думав, та?

У вухах Робін стояв гучний дзвін. Рафаель лаявся англійською та італійською, вигукував погрози, пручався й бився, але Страйк допоміг Вордлові скрутити його, притиснути до столу і закувати в кайданки. Робін, ніби вві сні, позадкувала геть від людей у бік кухонного куточка, де висіли миски й каструлі, а поруч з маленькою мийкою стояв рулон паперових рушників, такий дивно буденний. Губа, по якій її вдарив Рафаель, набрякла. Робін відірвала серветку, намочила під холодною водою і притисла до розбитих губ, дивлячись крізь ілюмінатор, як поліціянти у формі вбігають у ворота, забирають револьвер і Рафаеля, якого Вордл витягнув на берег, а той усе пручається.

На неї щойно наставляли зброю. Усе здавалося нереальним. На баржу і з баржі ходила поліція, але то був просто гамір, луна... аж тут Робін зрозуміла, що поруч стоїть Страйк, і він здався єдиною хоч так-сяк справжньою людиною.

— Як ти дізнався? — спитала вона крізь холодну грудку серветки.