Убивчий білий

— Барклею, два дні,— попередив Страйк, коли той рушив до дверей,— а далі повертайся до Найта.

— Без проблем,— озвався Барклей,— я тоді вже захочу відпочити від малої.

— Він мені подобається,— сказала Робін, коли стихли Барклеєві кроки металевими сходами.

— Так,— буркнув Страйк, потягнувшись по протез.— Непоганий.

На його прохання вони з Лорелеєю зустрічалися досить рано. Прийшов час розпочати копіткий процес приведення себе до ладу.

Робін пішла перевдягатися в тісну вбиральню на сходах, а Страйк причепив протез і вийшов до кабінету.

Він тільки встиг натягнути штани, коли задзвонив мобільний. Наполовину сподіваючись, що то Лорелея дзвонить сказати, що з вечерею не складається, Страйк узяв потрісканий телефон і з непоясненним поганим передчуттям побачив, що то Гатчинс.

— Страйку?

— Що таке?

— Страйку... я тут накосячив...

Голос у Гатчинса був слабкий.

— Що сталося?

— Найт із друзями. Я пішов за ними в паб. Вони щось планують. У нього плакат з обличчям Чизвелла...

— І? — голосно спитав Страйк.

— Страйку, вибач... я втратив рівновагу... і їх загубив.

— Ах ти ж довбень чортів! — заревів Страйк, цілковито втративши самовладання.— Чого ти мені не сказав, що хворий?

— Я останнім часом брав багато відгулів... знав, що ти дуже звантажений...

Страйк увімкнув гучний зв’язок, поклав мобільний на стіл, взяв з вішака сорочку і почав якнайшвидше вдягатися.

— Друже, мені так шкода... важко ходити...

— Та я вже знаю, як воно!

Розлючений Страйк вимкнув телефон.

— Корморане? — крізь двері спитала Робін.— Усе нормально?

— Ні, чорт його забирай, ненормально!

Він відчинив двері.

Якась частина Страйкового мозку відзначила, що Робін одягнула зелену сукню, яку він їй купив два роки тому як подяку за те, що допомогла спіймати вбивцю. Вигляд вона мала приголомшливий.

У Найта плакат з обличчям Чизвелла. Він щось планує з компанією друзів. Так і знав, знав, що це станеться, коли Вінн його підставить... Я ладен поставити що завгодно, що він збирається на

твій прийом. Чорт,— сказав Страйк, коли зрозумів, що не взувся, і розвернувся назад.— А Гатчинс їх загубив,— гукнув він через плече.— Тюхтій тупий, не сказав, що хворий.

— Може, попросити Барклея повернутися? — запропонувала Робін.

— Та він уже, мабуть, у метро. Мені самому все доведеться робити, га? — озвався Страйк. Він усівся на диван і пхнув ноги в черевики.— Там усюди буде преса, бо ж принц Гаррі прийде. Варто якомусь писаці поцікавитися, що то в Джиммі за чортів плакат, і Чизвелла викинуть з роботи — а він викине нас,— він підвівся.— Де воно там сьогодні?

— Ланкастер-гауз,— відповіла Робін.— Стейбл-Ярд.

— Зрозуміло,— відповів Страйк і рушив до дверей.— Будь напоготові. Може, тобі доведеться мене витягати. Є варіант, що я його вдарю.

29

Для мене стало неможливим лишатися гулящим глядьком.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

За двадцять хвилин викликане Страйком таксі звернуло на Сент-Джеймс-стріт, а сам він розмовляв по мобільному з міністром культури.

— Плакат? А на ньому що?

— Ваше обличчя,— відповів Страйк.— Більше нічого не знаю.

— І він прямує на прийом? Чорт, ну хіба не чортівня, га? — закричав Чизвелл так гучно, що Страйк аж скривися і відсунув телефон від вуха.— Якщо це побачить преса, всьому кінець! Ви ж мали нього не допустити!

— І я спробую,— відповів Страйк,— але на вашому місці хотів би, щоб мене попередили. Я б порадив...

— Я вам не за поради плачу!

— Зроблю все можливе,— пообіцяв Страйк, але Чизвелл уже повісив слухавку.

— Друже, я тут далі не проїду,— сказав таксист, звертаючись до Страйка у дзеркало заднього огляду, під яким тіпалася підвісна прикраса зі строкатими бавовняними китицями по краях і зображенням золотого Ганеші. Сент-Джеймс-стріт перегородили. За переносними бар’єрами збирався натовп прихильників королівської родини і олімпійських фанів. У багатьох у руках були британські прапори, і всі чекали на параолімпійців і принца Гаррі.

— Добре, вийду тут,— відповів Страйк і почав шукати гаманець.

І знову він стояв перед зубчастим фасадом палацу Сент-Джеймс; позолочений ромб годинника виблискував у надвечірньому сонці. Страйк покульгав униз, до натовпу, пройшов повз провулок, де ховався клуб «Пратт», а ошатно вбрані перехожі — працівники і клієнти галерей, торговці винами — ґречно відходили з його шляху. Нерівна хода Страйка ставала чимдалі помітнішою.

— Чорт, чорт, чорт,— бурмотів він. Щоразу як Страйк, наближаючись до натовпу спортивних фанів і прихильників королівської родини, переносив вагу на протез, у пах стріляв біль. Плакатів чи банерів політичного змісту видно не було, але дійшовши до натовпу і кинувши погляд на Клівленд-роу, Страйк побачив загороду для преси і лави фотографів, які чекали на принца і відомих спортсменів. Тільки коли повз проїхала машина з брюнеткою, яку Страйк наче десь бачив по телебаченню, він пригадав, що не подзвонив Лорелеї і не попередив, що запізниться на вечерю. Він поспіхом набрав її номер.

— Привіт, Корме.

У голосі Лорелеї був острах. Страйк здогадався, що вона подумала, ніби він дзвонить скасувати зустріч.