Убивчий білий

— У мене тут гість, який не отримав запрошення,— гукнув Чизвелл через опущене вікно до озброєного поліціянта на пропускному пункті.— Корморан Страйк, інвалід. Про нього писали в газетах. У моєму міністерстві наплутали і не надіслали запрошення. Принц,— додав він з неймовірною незворушністю,— дуже хотів з ним познайомитися!

Робін і Страйк дивилися на те, що діялося за машиною. Двоє поліціянтів схопили Флік (та пручалася) і потягнули геть. Знову заклацали камери. Не витримавши міністерського натиску, охоронець попросив посвідчення особи у Страйка. Той завжди мав при собі кілька посвідчень (не обов’язково на своє ім’я) і зараз простягнув свої справжні водійські права. За ними вишикувалася вже ціла черга урядових машин. За п’ятнадцять хвилин мав прибути принц. Урешті-решт полісмен дозволив проїжджати.

— Так не можна,— стиха мовив Страйк до Робін.— Не можна мене пропускати. Страшна халатність.

«Мерседес» в’їхав на внутрішній двір і нарешті зупинився під невисокими сходами, вистеленими червоним килимом, які вели до величезної будівлі медового кольору, дещо схожої на старовинну панську садибу. З обох боків від килимової доріжки поставили рампи для візків; до однієї якраз під’їжджала зірка баскетболу на інвалідному візку.

Страйк відчинив дверцята, вибрався з машини, тоді розвернувся і запропонував допомогу Робін. Та не стала відмовлятися — нога, на яку сів Страйк, майже цілком заніміла.

— Рада тебе знову бачити, Корме,— заусміхалася Іззі, яка вийшла з машини слідом за Робін.

— Привіт, Іззі,— озвався Страйк.

Чизвелл, хотів він того чи ні, тепер був обтяжений присутністю Страйка, тож кинувся нагору — пояснити ліврейним лакеям біля дверей, що Страйка слід пропустити без запрошення. Раз у раз звучало слово «інвалід». Прибували нові машини, з них виходили ошатно вбрані пасажири.

— Що відбувається? — спитала Кінвара, яка обійшла «мерседес» ззаду і підійшла до Страйка.— Що тут діється? Нащо моєму чоловікові приватний детектив?

— Ти стулиш уже пельку, дурна ти суко?

Чизвелл був, звісно, напружений і знервований, та все ж ця неприхована ворожість шокувала Робін. «Він її ненавидить,— подумала вона.— Він її щиро ненавидить».

— Ви двоє,— вказав міністр на дружину і доньку,— ходіть усередину.

— Назвіть мені хоч одну причину, чого я маю далі вам платити,— мовив він до Страйка, розвернувшись до нього. Повз них проходили нові й нові гості.— Ви розумієте,— сказав Чизвелл, у вимушено тихій люті обплювавши Страйкові краватку,— що мене щойно назвали вбивцею перед двома десятками людей, серед яких була преса?

— Подумають, що то якась ненормальна,— відповів Страйк.

Якщо на цій думці Чизвеллові й стало легше, він цього не показав.

— Завтра хочу вас бачити о десятій,— сказав він до Страйка.— Не на роботі. Приходьте до квартири на Ебері-стріт.

Він відвернувся, тоді щось надумав і розвернувся назад.

— І ви приходьте! — рявкнув він на Робін.

Ставши пліч-о-пліч, вони провели Чизвелла поглядами.

— Нас тепер виженуть, так? — пошепки спитала Робін.

— Гадаю, такий варіант можливий,— відповів Страйк. Стоячи на ногах, він тепер відчував сильний біль.

— Корморане, а що було на плакаті? — спитала Робін.

Страйк почекав, поки пройде жінка в персиковому шифоні, а тоді тихо відповів:

— Чизвелл на шибениці, а під шибеницею — купка мертвих дітей. Але є дивна деталь.

— Яка саме?

— Всі діти були чорні.

Досі витираючи носа, Страйк був потягнувся в кишеню по цигарку, тоді згадав, де перебуває, й опустив руку.

— Слухай, якщо тут є та Елспет, спробуй виманити, що їй там відомо про Вінна. Так ми хоч зможемо обґрунтувати останній рахунок.

— Гаразд,— відповіла Робін.— У тебе, до речі, кров на потилиці.

Страйк вимокав рану — без особливого результату — серветками, які напхав у кишені, й почав, кульгаючи, підніматися сходами разом з Робін.

— Не можна, щоб нас сьогодні ще бачили разом,— сказав він їй, коли вони переступили поріг і опинилися в мерехтінні вохри, багрянцю й золота.— На Ебері-стріт неподалік будинку Чизвелла є кафе. Зустрінемося там завтра о дев’ятій і разом підемо на розстріл. Так, тепер ти йди вперед.

Та коли Робін таки пішла вперед до величних сходів, Страйк гукнув їй услід:

— До речі, гарна сукня.

33

Я думаю, ти можеш причарувати будь-кого — якщо тільки поставиш це собі за мету.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Фойє будівлі являло собою велике порожнє приміщення. Центральні сходи, застелені червоним і золотим, вели на верхній балкон, який розходився праворуч і ліворуч. Стіни, як виявилося, мармурові, мали кольори вохри, бляклої зелені й ружі. Параолімпійців запрошували до ліфта біля входу, але кульгавий Страйк подерся сходами, важко спираючись на поруччя. Небо, яке було видно крізь величезне розкішне вікно у стелі, блідло поруч з кольоровим освітленням, яке підсвічувало барви величезних картин Венеційської школи на класичні сюжети, розвішаних на всіх стінах.