Убивство Роджера Екройда

— Чужорідний звичай, сер, — озвався Паркер. — Реконструкція злочину, так це називають?

Він стояв абсолютно незворушно, ввічливо очікуючи на розпорядження Пуаро.

— Ах! Наш любий Паркер щось знає, — говорив Пуаро. — Він про це читав. Тепер, я прошу вас, нехай усе буде якнайточніше. Ви прийшли з холу — так. Мадемуазель була — де?

— Ось тут, — сказала Флора, одразу ставши за дверима кабінету.

— Абсолютно правильно, сер, — підтвердив Паркер.

— Якраз зачиняла двері, — продовжувала Флора.

— Так, міс, — погодився Паркер. — Ваша рука все ще була на ручці, як-от зараз.

— Тоді allez, — виголосив Пуаро. — Розіграємо цю невеличку комедію.

Флора стояла, тримаючи руку на ручці дверей, а Паркер зайшов з холу, несучи тацю.

Він зупинився перед дверима. Флора сказала:

— О! Паркер. Містер Екройд не хоче, щоб сьогодні вночі його хтось турбував.

— Так? — стиха перепитала вона.

— Як я пам’ятаю, міс Флоро, — устряв Паркер, — ви начебто вжили слово ввечері, а не вночі. — Потім, театрально підвищивши голос, додав. — Дуже добре, міс. Мені замкнути двері, як завжди?

— Так, будь ласка.

Паркер вийшов крізь двері, Флора попрямувала за ним і почала підніматися головними сходами.

— Цього достатньо? — мовила вона через плече.

— Чудово, — потираючи руки, заявив маленький чоловік. — До речі, Паркере, ви впевнені, того вечора на таці було дві склянки? Для кого друга?

— Я завжди приношу дві склянки, сер, — пояснив Паркер. — Ще щось?

— Нічого. Дякую.

Паркер із гідністю пішов.

Насупившись, Пуаро стояв посеред холу. Флора спустилася і приєдналася до нас.

— Ваш експеримент вдався? — поцікавилася вона. — Знаєте, я не зовсім розумію…

Пуаро захоплено всміхнувся їй.

— Вам не обов’язково розуміти, — зазначив він. — А Паркер справді ніс на таці дві склянки?

На хвилину Флорині брови зійшлись на переніссі.

— Не можу пригадати, — відповіла вона. — Мабуть, так. Це об’єкт вашого експерименту?

Пуаро взяв її руку і погладив.

— Нехай так, — сказав. — Мені завжди цікаво, чи говорять люди правду.

— А Паркер говорить правду?

— Думаю, так, — замислено визнав Пуаро.

За кілька хвилин ми вже простували до села.

— А чому ви запитували про склянки? — зацікавився я.

Пуаро стенув плечима.

— Треба щось сказати, — кинув він. — Це запитання не гірше, аніж будь-яке інше.

Я витріщився на нього.

— У всякому разі, мій друже, — серйозно зазначив він, — я дізнався те, що хотів. Облишмо це.

Розділ шістнадцятий Вечір за маджонґом

Того вечора ми грали у маджонґ. Ця проста розвага дуже популярна в Кінґз-Ебботі. Після вечері прийшли зодягнені у водонепроникні плащі та калоші гості, випили кави, а потому пригостилися тортом, бутербродами та чаєм.

Того вечора у нас гостювали міс Ґаннетт і полковник Картер, який мешкає поблизу церкви. Ми багато пліткували, що іноді відверто заважало грі. Раніше ми грали у бридж, одначе немає нічого гіршого за бридж із розмовами. Маджонґ набагато спокійніший: не було більше роздратованих претензій до партнера, чому той пішов не з тієї карти, та й відверто висловлювана, як і раніше, критика стала значно миролюбніша.

— Шеппарде, який сьогодні холодний вечір, — зауважив полковник Картер, стоячи спиною до вогню. Керолайн повела міс Ґаннетт до своєї кімнати й допомагала їй розкутатися з одягу. — Нагадує Афганістан.

— Справді? — ввічливо озвався я.

— Дуже загадкова справа це вбивство бідолашного Екройда, — продовжував полковник, беручи філіжанку кави. — Щось тут не так. Між нами, Шеппарде, у якійсь розмові я чув слово «шантаж»!

Полковник кинув на мене промовистий погляд: «Кажу це вам, як чоловік чоловікові».

— Безсумнівно, тут ідеться про жінку, — вирішив він. — Будьте певні, тут ідеться про жінку.

До нас приєдналися Керолайн і міс Ґаннетт. Міс Ґаннетт попивала каву, тоді як Керолайн дістала коробку з маджонґом і висипала кості на стіл.

— Перемивати кісточки, — пожартував полковник. — Правильно — перемити кісточки, як говорили ми у Шанхайському клубі.

На нашу з Керолайн особисту думку, полковник Картер ніколи не бував у Шанхайському клубі. Ба більше, він ніколи не бував далі на схід від Індії, де під час Великої війни перебирав бляшанки із м’ясними консервами та сливовим і яблучним джемом. Утім, полковник — хвацький вояка, а ми у Кінґз-Ебботі поблажливо ставимося до людських слабкостей.

— Почнемо? — запитала Керолайн.

Ми сіли за стіл. На якісь п’ять хвилин запанувала тиша: потай ми конкуруємо поміж себе у найшвидшому складанні своєї стіни.

— Ну ж бо, Джеймсе, — нарешті підштовхнула Керолайн. — У тебе Східний вітер.

Я відкрив кость. Минув раунд чи два, час від часу супроводжуваний вигуками «Три бамбуки», «Два кола», «Панґ» і часто «Не панґ» від міс Ґаннетт (леді надто поквапливо брала кості, яких не мала брати).

— Сьогодні вранці я бачила Флору Екройд, — почала міс Ґаннетт. — Панґ, ні, не панґ. Я помилилась.

— Чотири кола, — вставила своє Керолайн. — Де ти її бачила?

— Вона мене не помітила, — уточнила міс Ґаннетт так багатозначно, як уміють лише мешканці невеликих сіл.

— Ах! — зацікавлено вигукнула Керолайн. — «Чоу».