Убивство Роджера Екройда

— Думаю, — зауважила міс Ґаннетт не в тему розмови, — правильно вимовляти «Чі», а не «Чоу».

— Нісенітниця, — пирхнула Керолайн. — Я завжди вимовляла «Чоу».

— У Шанхайському клубі, — устряв полковник Картер, — вимовляють «Чоу».

Міс Ґаннетт програла.

— Що ти там говорила про Флору Екройд? — нагадала Керолайн за хвилину чи дві гри. — Вона була не сама?

— Зовсім не сама, — підтвердила міс Ґаннетт.

Очі двох жінок зустрілися і неначебто обмінялись інформацією.

— Справді? — не відступалася Керолайн. — Це так? Ну, це аніскілечки мене не дивує.

— Міс Керолайн, чекаємо на ваш хід, — уставив полковник. Він іноді приміряє на себе личину чоловіка, повністю зосередженого на грі й байдужого до пліток. Утім, йому ніхто не вірить.

— Якщо вас цікавить моя думка, — знову почала міс Ґаннетт. — (Люба, це був бамбук. О, ні, тепер я бачу, що це коло). Як я вже казала, якщо вас цікавить моя думка, то Флорі надзвичайно пощастило. Надзвичайно пощастило.

— Чому, міс Ґаннетт? — запитав полковник. — Забираю зеленого дракона. Чому ви вважаєте, що міс Флорі пощастило? Звісно, вона чарівна дівчина й усе таке.

— Можливо, я не дуже багато знаю про злочини, — виголосила міс Ґаннетт з виглядом людини, що знає все, що їй потрібно знати, — але я повідомлю ось що. Передусім ставлять запитання: «Хто останній бачив покійного живим?» І ставляться до цієї людини з підозрою. Останньою бачила свого дядька живим Флора Екройд. Для неї це дуже недобре — справді дуже. Я припускаю (та просто переконана), що Ральф Пейтон переховується через неї — відвести від неї підозри.

— Та ну, — м’яко заперечив я, — ви, звісно, не припускаєте, що така юна дівчина, як Флора Екройд, здатна холоднокровно заколоти свого дядька?

— Ну, не знаю, — правила своє міс Ґаннетт. — Я нещодавно читала книгу про злочинний світ Парижа, у якій написано, що одні із найстрашніших жінок-злочинниць — це юні дівчата з ангельськими обличчями.

— Це у Франції, — миттєво зреагувала Керолайн.

— Так, — підтакнув полковник. Тепер я розповім вам дещо цікаве — історію, дія якої розгортається на базарах Індії…

Розповідь полковника була безкінечно довгою і неймовірно нудною. Те, що сталося в Індії багато років тому, не може й на мить зрівнятися з подією, яка трапилася у Кінґз-Ебботі позавчора.

Саме Керолайн урвала розповідь полковника оголошенням маджонґа. Після невеликої сварки, спричиненої моїми незмінними правками недосконалих підрахунків Керолайн, ми почали нову гру.

— Східний вітер переходить, — сказала Керолайн. — У мене власна думка щодо Ральфа Пейтона. Три Символи. Але допоки я тримаю її при собі.

— Люба, що в тебе? — запитала міс Ґаннетт. — Чоу, тобто панґ.

— Так, — відкарбувала Керолайн.

— А щодо черевиків усе правильно? — поцікавилася міс Ґаннетт. — Тобто вони таки чорні?

— Усе так, — повторила Керолайн.

— На ваш погляд, яке це має значення? — допитувалася міс Ґаннетт.

Керолайн стиснула губи й похитала головою з усезнаючим виглядом.

— Панґ, — кинула міс Ґаннетт. — Ні. Не панґ. Думаю, якщо доктор так тісно спілкується з мсьє Пуаро, то йому відомі всі таємниці?

— Куди там, — не погодився я.

— Джеймс такий скромний, — зазначила Керолайн. — Ах! Закритий конґ.

Полковник свиснув. На мить усі плітки було забуто.

— У тебе вітер, — сказав він. — І ти забираєш двох драконів. Ми повинні бути обережними. У міс Керолайн велика гра.

Декілька хвилин ми грали, не розмовляючи.

— Цей мсьє Пуаро, — озвався полковник Картер, — він справді такий відомий детектив?

— Найвідоміший на світі, — урочисто виголосила Керолайн. — Він приїхав сюди інкогніто для уникнення розголосу.

— Чоу, — мовила міс Ґаннетт. — Я певна, якраз для нашого маленького села. До речі, Клара — ви її знаєте, моя покоївка — добра подруга Елзі, покоївки з «Папороті», і що ви думаєте Елзі їй розповіла? Що вкрали багато грошей, і як на неї (я про Елзі), до цього причетна служниця. За місяць вона їде звідси й ночами багато плаче. Якщо вас цікавить моя думка, то дуже ймовірно, що дівчина у змові з бандою. Вона завжди була дивною: ні з ким із тутешніх дівчат не приятелює, у вихідні завжди сама… Це дуже неприродно та майже підозріло. Якось я запросила її на наш Дружній Дівочий Вечір, то вона відмовилася. Тоді я запитала її про дім, сім’ю й таке інше, на що вона відповіла вельми зухвало. Хоч та відповідь нібито була шанобливою, проте направду вона просто заткнула мені рота.

Міс Ґаннетт зупинилася, щоб перевести подих, і полковник, якого абсолютно не цікавила прислуга, вставив, що у Шанхайському клубі незмінним правилом була жвава гра.

Наступний тур ми грали жваво.

— Та міс Рассел, — не втрималася Керолайн, — вона прийшла сюди у п’ятницю вранці під приводом, що їй треба Джеймсова консультація. На мій погляд, вона воліла вивідати, де тримають отрути. П’ять Символів.

— Чоу, — озвалася міс Ґаннетт. — Яка чудова ідея! Усе гаразд?

— Говоримо про отрути, — резюмував полковник. — Що-що? Хіба я відмовився? О! Вісім бамбуків.

— Маджонґ! — вигукнула міс Ґаннетт.

Керолайн роздратувалася.

— Один Червоний дракон, — сумно промовила вона, — і в мене було би три пари.