Убивство Роджера Екройда

— Хоча це все спрощує, — радісно виголосив Пуаро. — Справді дуже спрощує.

Ми всі витріщилися на нього.

— Розумієте, про що я? Ні? Я про те, що для порятунку капітана Пейтона мусить зізнатися справжній злочинець.

Він втішено оглядав нас усіх.

— Так — я маю на увазі саме те, що зараз сказав. Я не запросив сюди інспектора Реґлана. Для цього є причина. Я не маю наміру говорити йому все, мені відоме, — принаймні не хочу говорити йому сьогодні.

Він нахилився вперед — і раптом його голос, та й сам він, змінився. Зненацька став небезпечним.

— Я (той, хто розмовляє з вами) знаю, що вбивця містера Екройда присутній зараз у цій кімнаті. Я звертаюся до вбивці. Завтра інспектор Реґлан дізнається правду. Ви розумієте?

Запала напружена тиша. Її перервав прихід старої британки — із телеграмою на таці. Пуаро розгорнув телеграму.

Лунким виляском прозвучав голос Бланта.

— То вбивця серед нас? Ви знаєте — хто?

Пуаро прочитав послання і зім’яв його в руці.

— Тепер знаю!

Потому постукав зім’ятою паперовою кулькою по столі.

— Що це? — вихопився Реймонд.

— Радіограма — із пароплава, який зараз рухається у напрямку Сполучених Штатів.

Посеред цілковитої тиші Пуаро підвівся й уклонився.

— Месьє і мадам, моє зібрання завершено. Пам’ятайте — інспектор Реґлан дізнається правду вранці.

Розділ двадцять п’ятий Уся правда

Непомітним жестом Пуаро зобов’язав мене залишитися. Я підкорився, підійшов до каміна і заходився замислено підсовувати кінчиком черевика великі поліна в ньому.

Я почувався спантеличеним: уперше зовсім не розумів, що має на увазі Пуаро. На якусь мить я припустив, що сцена, свідком якої щойно став, — це частина гри на публіку, що він, за його ж словами, «ламав комедію», аби підкреслити свою непересічність і важливість. Та супроти своєї волі я мусив повірити в реальність: слова Пуаро, що таїли справжню загрозу, — незаперечна щирість. Утім, я все ще сподівався, що він цілком на неправильному шляху.

Коли за останнім учасником зібрання зачинилися двері, Пуаро наблизився до вогню.

— Ну, мій друже, — тихо мовив він, — і що ви про це все думаєте?

— Не знаю, що й думати, — відповів я. — Який сенс? Чому просто не піти з тією правдою до інспектора Реґлана, замість чітко попереджувати винуватого?

Пуаро присів і вийняв портсигар із маленькими російськими сигаретами. Хвилину-другу палив у тиші. Тоді звернувся до мене:

— Скористайтеся своїми маленькими сірими клітинами. За моїми діями завжди криється причина.

Якусь мить я вагався, а тоді поволі сказав:

— Перше, що спадає мені на думку: ви не знаєте, хто винуватий, але певні, що він серед присутніх тут, тож своїми словами змушуєте невідомого вбивцю зізнатися.

Пуаро схвально кивнув.

— Розумна ідея, але це не так.

— Можливо, примусивши вбивцю повірити в те, що ви знаєте, гадаєте вивести його на чисту воду — не обов’язково шляхом зізнання. Злочинець міг би спробувати змусити вас замовкнути, як він раніше зробив із містером Екройдом, — до того, як ви почнете діяти завтра вранці.

— Пастка, у якій я наживка! Дякую, мій друже, та я недостатньо героїчний для цього.

— Тоді я вас не розумію. Безумовно, ви ризикуєте, даючи змогу вбивці втекти, страшенно налякавши його.

— Йому не вдасться втекти, — понуро зронив Пуаро. — Є лиш один шлях — і не на волю.

— Ви справді вірите, що хтось із присутніх тут сьогодні людей скоїв убивство? — недовірливо запитав я.

— Так, мій друже.

— Хто?

На декілька хвилин зависла тиша. Потім Пуаро струсив залишки сигарети в камін і тихо та вдумливо заговорив.

— Я проведу вас шляхом, яким пройшов сам. Ви ступатимете зі мною крок у крок, а тоді самі побачите, що всі факти безумовно вказують на одну людину. Отож, спершу були два факти й маленька невідповідність у часі, які особливо привернули мою увагу. Перший факт — телефонний дзвінок. Якщо Ральф Пейтон справді вбивця, телефонний дзвінок безглуздий і абсурдний. Отже, як на мене, Ральф Пейтон не є вбивцею.

Я переконався, що телефонували не з будинку, однак був певен, що той, хто це зробив, перебував серед присутніх там того фатального вечора. Серед них і вартувало шукати злочинця. Тому я зробив висновок, що зателефонувати мусив спільник. Попри мою невдоволеність таким висновком, я дозволив йому якийсь час існувати.

Потім я з’ясовував мотив дзвінка. Це було складно. Я міг це зробити лише з огляду на результат, а саме — убивство виявили тієї самої ночі, замість дізнатися про нього наступного ранку, як могло б статися. Погоджуєтесь?

— Та-ак, — підтвердив я. — Так. Містер Екройд дав розпорядження, щоб його не турбували, тож, імовірно, ніхто не йшов би до кабінету тієї ночі.