Убивство Роджера Екройда

— Безпеку. Це ви шантажували місіс Феррас. Хто міг краще знати, що вбило містера Ферраса, ніж лікар, який навідував його? Під час розмови зі мною того першого дня в саду ви згадали про спадщину, отриману десь рік тому. Мені не вдалося виявити жодного сліду спадщини. Ви мусили вигадати якесь пояснення тим двадцятьом тисячам фунтів місіс Феррас. Багато доброго вони вам не принесли: більшість ви втратили під час гри на біржі. Тоді ви натиснули занадто — і місіс Феррас знайшла неочікуваний для вас вихід. Якби Екройд дізнався правду, він би над вами не змилосердився — вас було би знищено назавжди.

— А телефонний дзвінок, — запитав я, намагаючись зосередитись. — Гадаю, у вас також знайдеться правдоподібне пояснення?

— Зізнаюсь вам, що це стало моїм найбільшим каменем спотикання. Дзвонили справді вам зі станції Кінґз-Еббот. Спершу я вважав, що ви вигадали історію. То був дуже розумний підхід. Ви мусили мати якесь виправдання, щоб прибути до «Папороті», знайти тіло, а також отримати шанс забрати диктофон, від якого залежало ваше алібі. У мене було дуже нечітке уявлення про те, як це спрацювало, коли я прийшов побачитися з вашою сестрою того першого дня і запитав, яких пацієнтів ви приймали у п’ятницю вранці. Тоді у моїй голові не було й думки про міс Рассел. Її візит став щасливим збігом, оскільки відволік вас від справжнього об’єкта мого запитання. Я знайшов те, що шукав. Серед ваших пацієнтів того ранку був стюарт американського лайнера. Хто, як не він, що ввечері відбуває поїздом до Ліверпуля? І зрештою, він перебуватиме у далекому плаванні, на значній відстані. Дізнавшись, що «Оріон» відпливав у суботу, я з’ясував ім’я стюарта й надіслав йому радіограму із певним запитанням. Те, що, як ви бачили, я отримав сьогодні, було його відповіддю.

Він простягнув мені повідомлення, у якому йшлося:

Цілком правильно. Доктор Шеппард попросив мене залишити записку в домі пацієнта. Я повинен був зателефонувати йому зі станції із відповіддю. Повідомлення було: «Без відповіді».

— Розумна ідея, — зауважив Пуаро. — Справжній дзвінок. Ваша сестра бачила, як ви відповіли. Але те, хто і що говорив, ми дізналися лише від однієї людини — від вас!

Я позіхнув.

— Усе це, — зазначив я, — дуже цікаво, та навряд чи реально.

— Ви гадаєте, ні? Пам’ятаєте, що я сказав — інспектор Реґлан дізнається правду вранці. Проте заради вашої доброї сестри я дам вам шанс на інший вихід. Наприклад, передозування снодійного. Розумієте мене? Капітана Пейтона має бути звільнено — це очевидно. Я би пропонував вам закінчити той ваш дуже цікавий рукопис, але з відмовою від вашої колишньої стриманості.

— Чи не забагато пропозицій? — зіронізував я. — Ви певні, що сказали все?

— Коли так, то, справді, є ще одна річ. Було б дуже необачно з вашого боку спробувати примусити мене замовкнути, так як ви зробили із містером Екройдом. На таке з Еркюлем Пуаро сподіватися марно, визнайте.

— Мій любий Пуаро, — мовив я, усміхнувшись, — ким би я не був, я — не дурень.

Я підвівся.

— Ну, гаразд, — мовив, позіхнувши, — мені час додому. Дякую за найцікавіший і найбільш повчальний вечір.

Пуаро теж підвівся і, коли я виходив з кімнати, кивнув зі звичною ввічливістю.

Розділ двадцять сьомий Апологія

П’ята година ранку. Я дуже втомився, але завдання своє виконав. Від писання у мене аж болить рука.

Дивне завершення мого рукопису. Я думав, що якогось дня його буде надруковано як історію однієї з невдач Пуаро! Дивно, як усе обернулося.

Мені постійно не давало спокою передчуття катастрофи — відтоді, як побачив схиленими докупи голови Ральфа Пейтона та місіс Феррас. Тоді я вирішив, що вона довірилася йому; як виявилося, повністю помилявся, хоч не відкидав цього навіть потому, як тієї ночі пішов до кабінету з Екройдом. Аж доки він не розповів мені правди.

Бідолашний старий Екройд. Усе ж я давав йому шанс: наполягав, щоб він прочитав того листа до того, як стане надто пізно. Та насправді чи не осягав я, що з таким твердолобим типом, як він, це мій найкращий шанс, щоби він не прочитав його? Екройдова знервованість тієї ночі була цікавою психологічно: він знав, що небезпека поблизу, проте не підозрював мене.

Кинджал спав мені на думку пізніше. Я приніс із собою дуже зручну маленьку зброю, та, побачивши кинджал у маленькому столику, відразу вирішив за краще скористатися зброєю, яка не приведе слід до мене.

Гадаю, що виношував намір убити його ще відтоді, як почув про смерть місіс Феррас: я був переконаний, що вона відкрилася йому перед смертю. Під час нашої зустрічі він здавався таким схвильованим, що я подумав: він таки знає правду, але не може змусити себе в це повірити й хоче дати мені шанс усе спростувати.